Розділ «40»

— Ель-Саяль, піщаний дощ, який провіщає світанок, — мовив він.

У сірому світлі ранку Пол розглядав пустельний краєвид — безжальний пейзаж, де пісок був образом, що поглинав сам себе. Сухі блискавки пронизували темний куточок на півдні — знак того, що там били електричні заряди бурі. Гуркіт грому докотився набагато пізніше.

— Голос, що прикрашає землю, — сказала Чані.

Усе більше його людей виходило з наметів. Прийшли з-за скель вартові. Усе навколо відбувалося плавно, відповідно до древнього обряду, що не потребував наказів.

«Віддавай якомога менше наказів, — казав йому батько… колись… дуже давно. — Тільки-но ти віддаси наказ підлеглому, відтоді тобі завжди доведеться наказувати йому».

Водожрець загону почав ранкову молитву, додаючи в неї заклик до ритуалу ініціації піщаного вершника.

— Світ — це лише ілюзія, — співав чоловік, і голос його лунав над барханами. — Хто може відвернути Янгола Смерті? Як постановив Шай-Хулуд, так і має бути.

Пол слухав, збагнувши, що цими словами починається пісня смерті його федайкінів — саме це промовляли бійці-смертники, кидаючись у бій.

«Чи не зведуть тут іще одну кам’яну гробницю сьогодні, щоб позначити відхід іще однієї душі? Чи спинятимуться тут фримени в майбутньому, докладатимуть камені й міркуватимуть про Муад’Діба, який тут помер?»

Він знав: був і такий варіант серед імовірностей цього дня, які розходилися від його теперішньої позиції в часопросторі. Неточність видінь виснажувала його. Що більше він опирався жахливому призначенню й боровся проти приходу джигаду, то більший хаос уплітався в його пророцтва. Усе його майбутнє скидалося на бурхливу річку, яка мчала до провалля — жорстокого осердя, за яким лише туман і хмари.

— Стілґар наближається, — мовила Чані. — Коханий, тепер я маю стояти окремо. Відтепер я — Сайядіна, яка стежить за дотриманням обряду, щоб його правдиво записали в Хроніки. — Вона поглянула на нього, і на мить витримка зрадила її. Але жінка одразу ж опанувала себе. — Коли все мине, я сама приготую тобі сніданок, — вона відвернулася.

По піску до нього крокував Стілґар, здіймаючи маленькі хмарки пилу. Темні западини його очей сміливо й невідступно дивилися на Пола. Чорна борода над маскою дистикоста й зморшкуваті щоки здавалися каменем, обтесаним вітром.

Вождь ніс стяг Пола, який уже став легендарним — зелено-чорний прапор із водотрубкою в держаку. Пол із легкою гордістю подумав: «Що б я не зробив, це ввійде в легенду. Вони запам’ятають, як я прощався з Чані, як вітав Стілґара — кожен мій рух цього дня. Виживу чи загину, але це вже легенда. Я не повинен померти. Інакше лишиться тільки легенда й уже ніщо не спинить джигад».

Стілґар устромив держало в пісок біля Пола й опустив руки. Його сині на синьому очі лишалися спокійними та уважними. І Пол подумав, що його власні очі вже також набирали цієї барви, дарованої прянощами.

— Вони заборонили нам Хадж, — мовив Стілґар із ритуальною врочистістю.

Пол відповів, як його навчила Чані:

— Хто може заборонити фрименові йти чи їхати, куди він забажає?

— Я — наїб, — сказав Стілґар. — Мене ніколи не взяти живим. Я — опора триноги смерті, що знищить наших супостатів.

Тоді вони замовкли.

Пол глянув на інших фрименів, що стояли на піску за Стілґаром — вони завмерли на мить, подумки молячись. І тоді він подумав, що фрименам — людям, життя яких складається з убивств, чиї дні виповнюються гнівом і горем — не відомо нічого іншого, окрім мрії, якою Лієт-Кайнс поділився з ними незадовго до смерті.