Розділ «40»

Перш ніж застебнути лицьову частину дистикоста, Пол поцілував її долоню, а тоді повернувся і розкрив вхідний клапан. Закоханих пройняло холодне, але сповнене вологою повітря — вона випаде крапельками роси на світанку. Разом із нею прийшов запах премеланжевої маси, яку вони помітили на півночі — свідчення того, що творець неподалік.

Пол виповз через вхідний клапан і випростався на піску, проганяючи сон із м’язів. Східний небокрай уже зайнявся слабким зелено-перловим сяйвом. Намети його загону — маленькі фальшиві бархани — оточували його в пітьмі. Ліворуч Пол помітив рух — вартові. Він знав, що й вони помітили його.

Вони знали, з якою небезпекою зустрінеться він сьогодні. Кожен фримен зустрічався з нею. Варта дарувала йому останні миті самотності — щоб підготуватися.

«Це необхідно зробити сьогодні», — мовив Пол сам до себе.

Він подумав про владу, яку дала йому боротьба з погромами, — про старців, що посилали своїх синів до нього, аби навчитися чарівницькому бою, про дорослих, які вислуховували його на раді й виконували його плани, про юнаків, що поверталися, нагороджуючи його найвищою фрименською хвалою: «Твій план спрацював, Муад’Дібе».

Однак найслабший і найменший із фрименських воїнів міг зробити те, чого ніколи ще не робив він сам. І Пол знав: його авторитет слабне від того, що всі чудово знають про цю різницю між ними.

Він іще не осідлав творця.

Звісно, він бував разом з іншими в тренувальних поїздках і в рейдах, але власної подорожі ще не здійснив. І доки він не зробив цього, його світ обмежується вміннями інших. Жоден справжній фримен не міг цього допустити. І доки Пол самотужки не осідлав хробака, навіть великі південні землі, розташовані за якихось двадцять гупал від ергу, були недосяжними. Хіба що він накаже принести паланкін і їхатиме, як Превелебна Матір, хворі або поранені.

Пол пригадав внутрішню боротьбу з власною свідомістю минулої ночі. Він убачав у цьому дивну паралель — якщо він підкорить творця, його влада зміцніє; якщо він підкорить внутрішнє око, то здобуде новий рівень контролю над собою. Але над тим й іншим лежала затуманена місцина, Великий Неспокій, який обплів увесь світ.

Пола хвилювали різні способи, якими він осягав усесвіт — точність поєднувалася з неточністю. Він бачив усе в зародку. Але, щойно народившись і потрапивши під тиск реальності, «зараз» здобувало власне життя й виростало, маючи власні тонкі відмінності. Та лишалася жахлива мета. Лишалася расова свідомість. А над усім височів джигад — кривавий і дикий.

Чані приєдналася до нього біля намету, обхопивши себе за плечі. Вона нишком поглядала на Пола — як завжди, коли вивчала його настрій.

— Розкажи мені знову про води свого рідного світу, Усулю, — сказала вона.

Пол бачив, що вона намагається розважити його, звільнити його розум від напруги перед смертельним випробуванням. Світало, й він зауважив, що дехто з федайкінів уже складав намети.

— Розкажи мені краще про січ і про нашого сина, — мовив він. — Чи наш Лето й досі тероризує мою матір?

— Й Алію також, — відказала Чані. — Він швидко росте. Стане великою людиною.

— Як воно там, на півдні? — запитав він.

— Коли осідлаєш творця, сам побачиш, — сказала вона.

— Але спершу я хотів би все побачити твоїми очима.

— Там неймовірно самотньо, — відповіла Чані.

Він торкнувся до хустини нежоні, що вилізла з-під каптура дистикоста.