Розділ «40»

— Я люблю твою Чані й приймаю її.

«Це було насправді, — мовив сам до себе Пол. — Не часткове бачення, яке може бути змінене викрутами часу в мить свого народження».

Ця певність дала йому нову опору у світі. Шматочки міцної реальності почали проникати в його свідомість крізь сон. Раптом він збагнув, що перебуває в хайрезі, пустельному таборі. Чані встановила їхній диститент на піску, щоб було м’якше. Це означало тільки те, що Чані поруч — Чані, його душа, Чані, його Сіхая, солодка, немов пустельна весна, Чані повернулася з пальмових гаїв на далекому півдні.

Тепер він пригадав, як вона співала йому пустельну колискову перед сном.

— О, моя душе,

раю не шукай цієї ночі,

клянусь Шай-Хулудом,

ти туди дістанешся,

слухаючи моє кохання.

А ще вона співала пісню закоханих, які йдуть по піску, й ритм її скидався на шурхотіння піску серед барханів під їхніми ногами:

— Розкажи мені про свої очі,

і я розкажу про твоє серце.

Розкажи мені про свої ноги,

і я розкажу про твої руки.

Розкажи мені про свій сон,

і я розкажу про твою невсипущість.

Розкажи мені про свої бажання,

і я розкажу про твої потреби.

З іншого намету долинало бренькання балісета. І Пол подумав про Ґурні Галлека. Знайомий інструмент нагадав йому про Ґурні, обличчя якого він бачив у банді контрабандистів. Але давній друг не помітив його, не міг помітити чи взагалі дізнатися про нього, щоб випадково не привести Харконненів до сина вбитого ними Герцога.

Та стиль нічної гри, чіткість, із якою пальці торкалися струн балісета, змусили Пола подумати про справжнього музику. То був Чатт Стрибун, капітан федайкінів, ватажок загону смертників, що охороняв Муад’Діба.