Розділ «35»

Щойно пролунало ключове слово, як гладіаторові м’язи на мить розслабилися. Фейду-Рауті цього вистачило. Він відступив так, щоб утворився простір, у який можна просунути довге лезо. Сяйнуло його вістря, намалювавши вертикальну червону лінію на грудях раба. Отрута миттєво кидала в агонію. Гладіатор відсахнувся й заточився назад.

«А тепер, любі родичі, дивіться, — подумав Фейд-Раута. — Нехай подумають про цього раба, що спробував повернути проти мене ножа, якого він уважав отруєним. Нехай замисляться, як же гладіаторові вдалося потрапити на арену, щоб здійснити таку спробу. І нехай завжди знають, що вони не можуть знати напевне, у якій руці в мене отрута».

Фейд-Раута стояв і мовчки дивився, як сповільнюються рухи раба, сповнені вагання й розуміння. Тепер кожен глядач міг прочитати смерть, виписану на його обличчі. Раб знав, що з ним зробили, і знав, як саме. Отрута була на іншому ножі.

— Ти! — простогнав чоловік.

Фейд-Раута відійшов, щоб не заважати смерті робити свою справу. Наркотик, що розносив параліч, іще не подіяв уповні, однак повільність суперникових рухів свідчила, що його ефект наростає.

Раб заточився вперед, неначе його тягнули за мотузку — крок за кроком. І кожен крок для нього був єдиним у всесвіті. Він досі стискав ножа, але його лезо хиталося.

— Колись… хтось… із нас… дістане… тебе, — видихнув він.

Сумна зневажлива гримаса викривила його рот. Гладіатор осів, а тоді закляк і впав, відкотившись від Фейда-Раути обличчям униз.

На арені запала тиша. Фейд-Раута підійшов, штурхнув гладіатора пальцем ноги й перевернув його на спину, щоб чітко показати глядачам, як отрута викривила обличчя суперника, а конвульсії скували м’язи. Але гладіатор помер — із грудей стирчав його власний ніж.

Попри розчарування, Фейд-Раута захоплювався зусиллям, яке знадобилося рабові, щоб подолати параліч і заподіяти собі смерть. А разом із захопленням прийшло розуміння того, що саме цього насправді й треба боятися.

Те, що перетворює людину на надлюдину, вселяє жах.

Зосередившись на цій думці, Фейд-Раута краєм свідомості помітив, як трибуни й балкони навколо нього вибухнули галасом. Вони вітали його нестримними оваціями.

Фейд-Раута повернувся й подивився на глядачів.

Усі вітали його, окрім Барона, який сидів у глибокій задумі, підперши рукою підборіддя, і графа з дружиною, чиї схожі на маски обличчя всміхалися йому.

Граф Фенрінґ повернувся до своєї леді й мовив:

— Ах-х-х-ум-м-м перспективний ум-м-м-м юнак. Правда, мм-м-м-ах, люба?

— Його ах-х-х синаптичні реакції дуже швидкі, — відповіла вона.

Барон зиркнув на неї, потім — на графа, а тоді перевів погляд на арену, міркуючи: «Як же близько примудрився хтось підкрастися до мене! — Лють уже змінилася страхом. — Я накажу засмажити наглядача на повільному вогні цієї ночі… і якщо граф і його леді причетні до цього…»

Здаля Фейд-Раута помітив розмову в ложі Барона. Голоси потопали в підсиленому тупотінням ніг співі, що долинав звідусіль:

— Голова! Голова! Голова! Голова!