Розділ «27»

Вона подивилася туди.

— Саґваро, — відказала вона. — Суха трава.

— Там можуть бути люди, — висунув ідею Пол.

— Там можуть бути рештки випробувальної ботанічної станції, — зауважила жінка.

— Та місцина розташована далеко на південь у пустелі, — Пол опустив бінокль і почухав шкіру під фільтром. Губи були сухими та обвітреними, а в роті відчувався сухий присмак спраги. — Це дуже схоже на фрименське поселення, — додав він.

— А ми впевнені, що фримени будуть доброзичливими до нас?

— Кайнс пообіцяв допомогу.

«Однак людей пустелі виповнює відчай, — подумала вона. — Я сама відчула його сьогодні. А люди у відчаї можуть убити нас, щоб отримати нашу воду».

Вона заплющила очі, щоб не бачити цю пустку, й відродила в пам’яті спогад про Каладан. Це трапилося, коли вони з Герцогом Лето гуляли Каладаном, ще до народження Пола. Вони пролітали над південними джунглями, над дикорослими травами й рисовими полями в дельтах. Вони бачили ряди мурашок у зеленому безмірі — то бригади людей несли свої вантажі на закріплених на плечах силових підвісках. А біля моря майоріли білі пелюстки трищоглових дау[48].

Усе це зникло.

Джессіка розплющила очі й зосередила погляд на непорушних барханах, на хвилях тепла, що наповнювали день. Невгамовні демони спеки збурювали повітря у відкритій пустелі. Здавалося, ніби скелястий кряж перед ними бовванів крізь дешеві скельця.

Відкритий край розколини на мить огорнув піщаний серпанок. Пісок із шелестом прокотився вниз, звіяний подихом ранкового вітерцю і порухами яструбів, що здіймалися з вершини кручі. Коли обвал стих, шипіння не зникало. Воно все наростало, й варто було раз почути той звук, щоб не забути ніколи.

— Хробак, — прошепотів Пол.

Шурхіт долинав звідкись праворуч. Із такою байдужою величчю, на яку неможливо не зважати. Звивистий піщаний вал прокотився між дюнами в полі їхнього зору. Вал зринув попереду, а тоді розтанув, неначе бурун у морі. Він щез, рушивши ліворуч.

Шипіння стихло й замовкло.

— Я бачив космічні фрегати, менші за нього, — прошепотів Пол.

Джессіка кивнула, й далі витріщаючись на пустелю. Там, де пройшов хробак, лишилася зяюча порожнеча. Той нескінченний рів простягався аж до далекого небокраю.

— Коли відпочинемо, — мовила Джессіка, — маємо продовжити твоє навчання.

Він потамував напад раптового гніву й відповів:

— Мамо, ти не думаєш, що ми могли б обійтися без…