Розділ «25»

— Великий, увімкнений на максимум, — кивнув Айдаго. — Промінь лазеростріла натрапив на нього й… — чоловік стенув плечима.

— Термоядерний вибух, — промовила Джессіка. — Небезпечна зброя.

— То не зброя, міледі, а захист. Покидьки двічі подумають, перш ніж іще раз застосовувати лазеростріл.

Від орнітоптерів підійшли фримени й застигли над ними. Один сказав тихим голосом:

— Друзі, нам треба сховатися.

Пол скочив на ноги, а Айдаго допоміг Джессіці підвестися.

— Сір, вибух приверне їхню найпильнішу увагу, — сказав Айдаго.

«Сір», — подумав Пол.

Йому дивно було чути слово, що завжди стосувалося батька, зверненим до нього.

Юнак відчув короткочасний дотик власної пророцької сили, побачив себе, зараженого свідомістю дикунської раси, що вела всесвіт людей назустріч хаосу. Пол затрусився від пережитого видіння, дозволивши Айдаго провести себе вздовж краю западини під захист скель. Там фримени вже прокопували шлях крізь пісок своїми ущільнювачами.

— Можна я візьму ваш рюкзак, сір? — спитав Айдаго.

— Він не важкий, Дункане, — відказав Пол.

— У вас нема поясного щита, — зауважив Айдаго. — Хочете скористатися моїм? — Він глянув на гору вдалині. — Не схоже, що вони сьогодні знову застосовуватимуть лазеростріли.

— Залиш його собі, Дункане. Твоя правиця вже достатній щит для мене.

Джессіка бачила, який ефект справила похвала, зауважила, як Айдаго присунувся ближче до Пола. Жінка подумала: «Як упевнено мій син керує цими людьми».

Фримени відсунули камінь, що затуляв прохід, який вів униз до природних осадкових порід пустелі. Камуфляжне полотно містило проріз, що слугував за вхід.

— Сюди, — сказав один із фрименів і повів їх униз кам’яними сходами в пітьму.

Позаду них полотно затулило місячне сяйво. Попереду спалахнув тьмяний зелений вогник. Він осяяв кам’яні сходи, стіни та поворот ліворуч. Закутані фримени юрмилися навколо втікачів, штовхаючи їх уперед. Прибульці повернули за ріг і побачили там іще одні сходи, що вели вниз до грубо обтесаної печерної зали.

Перед ними, відкинувши каптур джубби, стояв Кайнс. Комір його дистикоста виблискував у зеленому сяйві. Довге волосся та борода сплуталися. Його сині, позбавлені білизни́ очі темніли під важкими бровами.

Коли вони зайшли, планетолог запитав себе: «Чому я допомагаю цим людям? Це найнебезпечніше з усього, що я коли-небудь робив. Через це стану таким же приреченим, як і вони».