Розділ «22»

Але сама ідея про життя, проведене в мандрах свідомості крізь варіанти можливого майбутнього за кермом космічного корабля вжахнула його. Однак це вихід. Натрапивши на варіант майбутнього з Лоцманами Гільдії, Пол визнав власну дивність.

«У мене інший тип зору. Я бачу інакші простори: доступні шляхи».

Це усвідомлення принесло водночас заспокоєння і тривогу — стільки стежин випадали з поля зору.

Миттєво охопивши Пола, відчуття так само швидко полишило його — і він збагнув, що весь попередній досвід тривав не більше ніж одне серцебиття.

І все ж таки його власна свідомість перевернулася, переживши болюче осяяння. Він роззирнувся навколо себе. Ніч досі ховала в скелястому куточку диститент. Ридання матері досі торкалися його слуху.

Як і відсутність власного горя, яку він гостро відчував… порожнеча, відділена від мозку, який не спинявся ні на мить — опрацьовував дані, прораховував їх і пропонував відповіді, як вправний ментат.

І тоді Пол збагнув, що накопичив так багато даних, що ледве який мозок раніше міг осягнути. Але від цього внутрішня порожнеча не затягнулася. Юнак знав: щось має розбитися — неначе в ньому цокала заведена бомба. Вона йшла своїм ходом, незалежно від Полових бажань. Мозок реєстрував найдрібніші відтінки навколишнього світу: крихітну зміну рівня вологи, незначне падіння температури, пересування комахи дахом диститенту, врочисте наближення світанку в осяяному зорями небі, смугу якого він бачив крізь прозору стінку намету.

Та порожнеча була нездоланною. І байдуже, як саме встановлено вибуховий механізм. Пол озирнувся на власне минуле й віднайшов мить, коли саме його було запущено: навчання, відточення здібностей, тиск вишуканих дисциплін, навіть знайомство з О. К. Біблією в критичну мить… і, зрештою, суттєве передозування прянощами. А ще він міг поглянути вперед — у найстрашнішому напрямку — і побачити, до чого все приведе.

«Я чудовисько! — подумав він. — Почвара!»

— Ні, — сказав Пол. А тоді: — Ні. Ні! НІ!

Отямившись, він збагнув, що гамселить кулаками підлогу диститенту. (Якась безжальна частина його єства записувала це як цікаві емоційні дані, щоб додати їх до розрахунків).

— Поле!

Матір була поруч, тримала його за руки. Сіра пляма її обличчя вдивлялася в нього.

— Поле, що трапилося?

— Ти! — мовив він.

— Я тут, Поле, — сказала вона. — Усе добре.

— Що ти зробила зі мною? — запитав юнак.

У спалаху розуміння вона раптом збагнула корені питання, але відповіла:

— Я народила тебе.

Інстинктивно, спираючись на внутрішнє знання, вона усвідомила, що це була єдина правильна відповідь, щоб заспокоїти його. Юнак відчув обійми материних рук, зосередився на нечітких обрисах її обличчя (деякі генетичні риси сприймалися інакше у світлі нової для його свідомості інформації: підказки додано до інших даних, і в результаті — готова відповідь).