Розділ «22»

Неначе зазирнувши в її свідомість, Пол сказав:

— Вони гадали, що прагнуть створити мене. Але я — зовсім не такий, як вони сподівалися, ще й з’явився передчасно. А вони не знають про це.

Джессіка притисла долоні до рота.

«Велика Матір! Він же Квізац Хадерах!»

Ураз жінка відчула себе перед ним голою — як на долоні, — адже розуміла, що він дивиться на неї очима, від яких нічого не сховаєш. І Джессіка знала, що саме цього й боїться.

— Ти гадаєш, що я Квізац Хадерах, — сказав він. — Викинь це з голови. Я — дещо несподіване.

«Я маю повідомити про це в одну з наших шкіл, — думала вона. — Парувальний індекс має показати, що трапилося».

— Вони не дізнаються про мене, доки не буде запізно, — відрубав він.

Джессіка хотіла якось відволікти його від цих думок, тож опустила руки й мовила:

— Чи знайдемо ми притулок серед фрименів?

— У фрименів є приказка, яку вони приписують Шай-Хулуду, Старому Батькові Вічності, — відказав Пол. — Вони кажуть: «Будь готовий прийняти те, з чим ти зустрінешся».

А сам подумав: «Так, мамо, притулок серед фрименів. Твої очі стануть яскраво синіми, а фільтровий корок дистикоста натре мозолю біля твого гарненького носика… і ти народиш мені сестру: Святу Алію Ножа».

— Якщо ти не Квізац Хадерах, — мовила Джессіка, — що…

— Ти не можеш цього знати, — сказав він. — Не повіриш, доки сама не побачиш.

«Я зерня», — промайнуло в його голові.

Раптом юнак збагнув, яким же родючим виявився ґрунт, у який він упав — і знов усвідомлення жахливого призначення виповнило його, прориваючись крізь порожнечу, ладне задушити його горем.

Пол побачив перед собою два великі відгалуження головного шляху. На одному з них він зустрічає злого старого Барона й каже йому: «Привіт, дідусю». Його ледве не знудило від того, що лежало на тому шляху далі.

Інша стежина повнилася сірими плямами та спалахами жорстокості. Він бачив там войовничу релігію, полум’я, що поширювалося всесвітом під зелено-чорним стягом Атрідів, і легіони фанатиків, що йшли за ним, обпившись меланжевим лікером. Ґурні Галлек і деякі інші люди батька — зовсім трішки — були поміж них, усі з емблемою яструба з гробниці, де знайшла вічний спочинок голова його батька.

— Я не можу піти тим шляхом, — пробурмотів він. — Ось чого насправді хочуть старі відьми з твоєї школи.

— Я не розумію тебе, Поле, — мовила матір.