Розділ «22»

«Вони підготували для нас шляхи відступу в пустелю, — сказала собі Джессіка. — Але звідки він міг дізнатися про Міссіонарію Протектіву?» Вона збагнула, наскільки складно їй погамувати жах перед невпинним зростанням дивності Пола.

Пол розглядав темну материну тінь, розпізнавав її страх і кожну реакцію завдяки новому рівню розуміння, неначе жінка була силуетом на сліпучому сріблі. Його охопило співчуття до неї.

— Багато чого може тут відбутися, я не можу починати тобі розповідати, — сказав він. — Я навіть собі розповісти не можу, хоча побачив усе на власні очі. Я відчуваю майбутнє, але жодним чином не може вплинути на нього. Щось просто трапляється. З найближчого майбутнього — скажімо, за рік — я можу бачити дещо… шлях, такий широкий, як Центральний проспект на Каладані. Деякі місця я не бачу… затінені місця… неначе вони за пагорбом, — і знову він подумав про звіяну вітром хустинку, — …а ще є відгалуження.

Пол замовк, коли спогад про внутрішній зір виповнив його. Ні пророчі сни, ні власний життєвий досвід не підготували його до різкості, з якою було зірвано покривало невідомості й оголено час.

Пригадуючи пережите, він визнав власне страшне призначення. Його життя розширювалося, неначе куля, яка постійно зростає… і навіть час відступає перед нею…

Джессіка знайшла пульт управління наметовою світлосмугою й увімкнула її.

Тьмяне зелене світло розігнало тіні, стишивши її страх. Жінка поглянула на синове обличчя, його самозаглиблений погляд. І тут вона збагнула, де вже бачила такий вираз: зображення в записах про катастрофи — на обличчях у дітей, які пережили голод або страшні поранення. Очі скидалися на ями, рот — стиснута пряма лінія, впалі щоки.

«Це вираз страшного усвідомлення, — подумала вона, — людини, яка змушена була дізнатися про власну смертність».

І все ж таки він більше не дитина.

Прихований зміст його слів заполонив її мозок, витіснивши решту. Пол же міг побачити попереду можливий шлях до втечі.

— Має бути спосіб утекти від Харконненів, — сказала Джессіка.

— Харконнени! — гірко всміхнувся він. — Викинь тих зіпсутих людей із голови. — У сяйві світлосмуги він поглянув на матір, роздивляючись риси її обличчя — і вони видали її.

Вона сказала:

— Ти не повинен уважати їх людьми без…

— Не будь так певна, де проводити демаркаційну лінію, — відрубав Пол. — Ми несемо наше минуле із собою. І, матір моя, є дещо невідоме тобі, про що ти маєш знати — ми і є Харконнени.

Свідомість Джессіки зробила страшну річ: вона повністю спустошилася, немов прагнула відрізати себе від усіх почуттів. Однак невблаганний ритм Полового голосу тягнув її за собою.

— Коли наступного разу натрапиш на люстро, роздивися уважно своє обличчя, а зараз роздивися моє. Якщо ти не заплющиш очі, то побачиш знаки. Поглянь на мої руки, поставу. І якщо це все тебе досі не переконало, просто повір моєму слову. Я побував у майбутньому, подивився на запис, побачив те місце й зібрав усі дані. Ми — Харконнени.

— Якась… відступницька гілка родини, — сказала вона. — Правда ж? Якийсь кузен Харконнена, що….

— Ти донька самого Барона, — відрізав Пол і поглянув, як матір притискає руки до рота. — У юності Барон віддавався багатьом задоволеням, а раз навіть дозволив звабити себе. Але це зробила одна з вас із генетичною метою Бене Ґессерит.

Те, як він промовив ось це «вас», ударило жінку, наче ляпас. Але її мозок почав працювати, тож заперечити його слів вона не могла. Так багато сліпих закутків її минулого віднайшлися і з’єдналися. Донька, яку так хотіли в Бене Ґессерит, не мала покласти край давній ворожнечі Харконненів із Атрідами — вона мусила лишень закріпити якийсь генетичний фактор у крові. «Який?» — намагалася збагнути вона.