Розділ «22»

Джессіка кивнула, не здатна вимовити ні слова.

— Якось батько довірив мені, — сказав Пол, — передати тобі повідомлення, якщо з ним щось трапиться. Він боявся, ніби ти повіриш, що він міг сумніватися в тобі.

«Марна підозра», — промайнуло в неї в голові.

— Він хотів, щоб ти знала, що він ніколи не підозрював тебе, — Пол пояснив усю суть вигадливого маневру й додав: — Батько хотів, щоб ти знала: він завжди беззастережно довіряв тобі, завжди кохав і беріг тебе. Він сказав, що радше засумнівався б у собі самому і шкодував лише про одне — що так і не зробив тебе своєю Герцогинею.

Витерши сльози, які текли по щоках, вона подумала: «Яка безглузда втрата тілесної води!» Але Джессіка знала, що означає ця думка — спробу перейти від горя до гніву. «Лето, мій Лето. Які жахливі вчинки ми коїмо з тими, кого любимо!» Різким рухом вона вимкнула маленьку світлосмугу інструкції.

Вона зайшлася слізьми.

Пол чув горе матері, але в собі відчував порожнечу. «Я не страждаю, — подумав він. — Чому? Чому?» Нездатність тужити видавалася йому величезним бичем.

«Час шукати, і час втрачати, — подумки процитувала Джессіка О. К. Біблію. — Час зберігати, і час кидати; час любити, і час ненавидіти; час війні, і час миру»[44].

Свідомість Пола й надалі вираховувала все з крижаною логікою. Він бачив різні шляхи для них на ворожій планеті. Позбавлений навіть затишної поволоки сну, він зосередився на пророчому знанні, що скидалося на прораховування варіантів можливого майбутнього, огорнутих серпанком таємниці — неначе його мозок занурився в якийсь позачасовий простір, де торкається вітрів майбутнього.

Зненацька, немов відшукавши необхідний ключ, мозок Пола схопився за якусь зачіпку в розумінні. Він відчув, як видерся на новий рівень і, тримаючись за ненадійну опору, роззирнувся довкола. Здавалося, неначе він існує в кулі з можливостями, що розходилися в усі напрямки… і все ж таки відчуття було тільки приблизним.

Пол пригадав, як бачив колись газову хустинку, що майоріла на вітрі, і тепер відчув, що сприймає майбутнє крізь якусь хвилясту й нетривку запону, схожу на звіяну вітром хустинку.

Він бачив людей.

Відчував жар і холод від незліченних імовірностей.

Знав імена й назви місць, переживав безмір емоцій, отримував інформацію сили-силенної недосліджених джерел. Часу вистачало, щоб доторкнутися, перевірити й спробувати, але бракувало, щоб надати чітких обрисів.

Це все було спектром імовірностей від найвіддаленішого минулого до найвіддаленішого майбутнього, від найімовірнішого до найнеймовірнішого. Міріади разів він бачив власну смерть, нові планети, нові культури.

Люди.

Люди.

Вони йшли такими роями, що навіть перелічити неможливо — і все ж таки його мозок реєстрував кожного.

Трапився навіть Лоцман Гільдії.

За ним — думка: «Гільдія — ось один із можливих шляхів для нас, там би мою дивність сприйняли як звичну річ високої цінності, та ще й постійно постачали б такі необхідні тепер прянощі».