Розділ «22»

«Не намагайтеся пробачити мені, — писав Юе. — Мені не потрібне ваше пробачення. І так багато тягарів маю на душі. Те, що я накоїв, було зроблено без підступу чи надії на розуміння іншого. Це мій власний тахадді аль-бурган, останнє випробування. Передаю вам герцогський перстень із печаткою Атрідів як запоруку щирості моїх слів. Коли ви читатимете це, Герцог Лето вже помре. Нехай утішить вас моє запевняння в тому, що він помер не сам — той, кого ми ненавидимо понад усе, помер разом із ним».

Не було ні підпису, ні звертання, але помилитися щодо знайомого почерку було неможливо — Юе.

Пригадавши листа, Пол ніби знову пережив біль тієї миті — гострий і дивний — абсолютно чужинний щодо його нової пильності ментата. Він прочитав, що його батько помер, знав, наскільки ці слова є правдивими, але сприйняв їх просто як іще один факт, який має запам’ятатися й стати в пригоді.

«Я любив батька, — подумав Пол, добре знаючи, що це правда. — І маю тужити за ним. Я маю щось відчувати».

Але він не відчував нічого, окрім: «Це важливий факт».

Такий самий, як і всі інші факти.

А мозок тим часом додавав нові чуттєві враження, екстраполював їх і вираховував.

На думку Полові спали Галлекові слова: «Настрій годиться для тварин чи любощів. Ти б’єшся, коли виникає необхідність, і настрій не важливий».

«Певно, так і є, — подумав Пол. — Я плакатиму за батьком пізніше… коли настане час».

Але холодна точність буття не дала йому спочинку. Він відчував, що його пильність — то лише початок: ці здібності розвиватимуться й надалі.

Усвідомлення жахного призначення, яке вперше зійшло на нього під час страшного випробування, влаштованого Превелебною Матір’ю Ґаєм Єленою Могіям, виповнило єство юнака. Його правицю — на згадку про той біль — закололо й залихоманило.

«То ось що означає — бути їхнім Квізацом Хадерахом?» — запитав себе він.

— На мить я подумала, що Хават знову підвів нас, — сказала Джессіка. — Подумала, що Юе, можливо, й не був сукським лікарем.

— Він був тим, ким ми його вважали… і навіть більше, — сказав Пол, а сам, подумавши: «І чому ж вона так повільно усвідомлює це все?», додав: — Якщо Айдаго не дістанеться до Кайнса, ми…

— Він не єдина наша надія, — сказала матір.

— А я такого й не казав, — відрізав юнак.

Джессіка почула в синовому голосі сталь і наказові нотки, тому поглянула на нього крізь сіру темряву диститенту. Силует Пола вирізнявся на тлі посріблених місяцем скель, що бовваніли крізь прозору стінку намету.

— Мали врятуватися й інші люди твого батька, — продовжила вона. — Ми маємо зібрати їх, знайти…

— Покладатися можна лише на себе, — зауважив юнак. — Наш найперший клопіт — відшукати родинний ядерний арсенал. Потрібно знайти його, перш ніж туди дістануться Харконнени.

— Навряд чи його знайдуть, — сказала вона, — зважаючи на те, як ховали цю зброю.