Розділ «44»

— Якщо ти переживаєш за мене, то дарма. Це я повинна захищати тебе, а не навпаки. Про що ви розмовляли? Тепер у тебе якийсь дивний настрій.

Вона підійшла до одного з вікон, що виходило на небесний купол, сонце освітило її волосся, яке все ще залишалося штучно знебарвленим.

— Пам’ятаєш, що я сказала тобі перед твоїм від’їздом із фортеці? Я сказала, що радше помру, ніж втрачу тебе.

— Як я можу таке забути? — тремтячим голосом відповіла я.

Вона знову поглянула мені у вічі.

— Я люблю тебе, Немезідо. Дуже. Мабуть... якщо бути відвертою до кінця, я люблю тебе так само, як і Тайрус.

— Я не думаю... — я замовкла. Спершу я подумала, що Донія неправильно зрозуміла почуття Тайруса до мене.

Але, можливо, це не так. Я згадала її реакцію на мою пропозицію зблизитися з Гладдіком. Тоді я вирішила, що вона засмутилася, бо не бажала ні з ким його ділити.

Мені не спадало на думку, що вона засмутилася, бо не бажала ні з ким ділити мене.

— Ти завжди була зі мною, — промовила Донія, її голос прозвучав глухо і відсторонено. — Коли мати кричала на мене, а батько пропадав на роботі, ти була поряд, і мені більше нічого не було потрібно. Коли на соціальних форумах я повинна була шукати собі партнера серед вищих Вельмишановних Панів, то розуміла, що мені ніхто не потрібен. У мене вже було все, чого я бажала. Я хотіла лише одного — щоб ми з тобою завжди були разом. Мені важко бачити, як ти дивишся на нього, Немезідо. Знати, що ти здатна на подібні почуття — це чудово, але мені боляче це бачити.

— Ох, — це все, що я змогла сказати. Я не знала, що робити. — Доніє...

Донія підняла тремтячу руку, її щоки покрилися яскравими плямами.

— Ти не повинна нічого казати. У тебе ніколи не було вибору: любити мене чи ні. Ти була змушена мене любити. Це несправедливо. Це ніколи не було твоїм особистим вибором, і я завжди знала, що не можу скористатися цим. Я ніколи не стану цього робити, ти це знаєш. Я ніколи цього не зроблю.

— Мені не потрібна машина, щоб нав’язати почуття прив’язаності... — ці слова було складно вимовити, навіть після практики з Тайрусом. — Я дійсно люблю тебе. Ти врятувала мене, коли інших Діаболіків вбили. Ти не повинна була цього робити. Ти хотіла, щоб мене звали Немезідою Імпірінс, без дан. Я завжди думала, що ти дурненька і смішна, але відколи я тут...

— Що? — в її голосі прозвучала тьмяна надія.

— Я почала розуміти, про що ти завжди говорила. Що ти мала на увазі. Я нарешті зрозуміла, якою надзвичайною ти була, — я відвела погляд убік. — Я усвідомлюю, яка ти неймовірна. Ти завжди була моєю найкращою подругою, хоча мала бути просто власницею. Ти ніколи не вважала, що я — річ. Навіть тоді, коли я сама так думала.

Очі Донії наповнилися сльозами.

— Ти вважаєш, що з Тайрусом щось не так? — запитала я, бажаючи почути відповідь. — Мені важлива твоя думка. Вона для мене важливіша, ніж усі інші.

Вона похитала головою.

— Ні, Немезідо. Не починай сумніватися в чомусь через мене. Якщо в тебе почуття до Тайруса, тоді я хочу, щоб ти була з ним щасливою. Я бажаю цього більше всього на світі. Повір мені.