Розділ «44»

— Але якщо здолаєте...

Він став на коліна і знову взяв Сайдонію за руку.

— Тоді Немезіда житиме. Клянусь вам, — він поглянув на мене й немов зазирнув у саму душу.

Я глибоко вдихнула. Мені здавалося, що єдине, у що я можу вірити у цьому Всесвіті — це в любов Тайруса до мене.

Мабуть, він прочитав мої думки, тому що вираз його обличчя став ніжнішим.

— Її життя для мене значить більше, ніж ви можете собі уявити, — сказав він.

Донія відсторонилася від мене.

— Немезідо, — мовила вона, усе ще не зводячи очей з Тайруса, — мені потрібно поговорити з Його Високопреосвященством наодинці.

Я не одразу зрозуміла, що це був наказ.

— Ти хочеш, щоб я вийшла?

— Так, — відповіла Донія, навіть не поглянувши в мій бік.

Довгий час я була Сайдонією Імпірінс. Тривалий час я сама віддавала накази. Було дивно знову опинитися в ролі підлеглої. Ні, не просто підлеглої. Я була Немезідою дан Імпірінс, а Донія була моєю господинею.

Раптом думка, яка ніколи раніше не турбувала мене, здалася неприємною і дивною. Я знала, що Сайдонія ніколи не сприймала мене як власність. І я ніколи не повинна була виконувати її накази — наші відносини були не такими. Але в подібних випадках вона сприймала як належне той факт, що її воля не обговорюється.

Здається, Тайрус здогадався, про що я подумала.

— Це має безпосереднє відношення до Немезіди. Вона повинна залишитися.

— Ні, — сказала я. Сайдонія бажає поговорити з ним на самоті, отже, так і буде. — Я залишу вас наодинці.

Із цими словами я вийшла, давши змогу двом Вельмишановним Панам поговорити один з одним без мене.

Минали хвилини. Потім минуло півгодини. Весь цей час я робила підтягування. Нарешті Донія зайшла в кімнату і стояла мовчки, спостерігаючи за мною, а на її обличчі застиг вираз, який я не могла зрозуміти.

Я опустилася на підлогу.

— Тайрус уже пішов?