Розділ «85.Генерал Штум намагається дати лад цивільному розуму»

 — А ще я всіляко намагався, — провадив далі Генерал, і в його життєрадісному погляді промайнуло чи то роздратування, чи то зацькованість, — звести все до певної єдности. Але ж ти знаєш, як воно буває?! Це — як їхати в Галичині другим класом і набратися вошей! Такого гидотного відчуття власної безпорадности я ще зроду не знав. Коли довго товчешся серед ідей, усе тіло починає свербіти, й чухмарся хоч до крови — однаково не вгамуєшся!

Слухаючи таку експресивну розповідь, молодший співрозмовник аж розсміявся. Та Генерал попрохав:

 — Ні, ні, не смійся! Я собі так подумав: у цивільному житті ти став видатним чоловіком; посідаючи таке становище, ти проймешся розумінням не лише цієї справи, а й самого мене. Я прийшов, щоб ти мені допоміг. Я надто поважаю все, що сповнене глузду, аби забрати собі в голову, нібито я маю рацію!

 — Ти надто серйозно ставишся до міркування, пане підполковник, — втішив його Ульріх. Він мимоволі назвав Штума підполковником і вибачився: — Ти, Генерале Штум, зробив мені велику приємність — переніс мене в минуле, коли в офіцерському клубі ти, бувало, наказував мені десь у куточку пофілософувати з тобою… Але, кажу тобі ще раз, не можна ставитися до міркування так серйозно, як оце робиш ти.

 — Не ставитися серйозно?! — простогнав Штум. — Але ж я вже не можу жити без високого порядку в себе у голові! Невже ти не розумієш? Як згадаю, скільки я жив без нього на плацу й у казармі, серед офіцерських анекдотів та історій з бабнею, то мене просто жах проймає!

Вони сіли до столу; в Ульріха викликали зворушення дитячі фантазії, на які Генерал пускався з чоловічою відвагою, а також невичерпне молодецтво, що його джерелом стає своєчасне перебування в невеликих Гарнізонах. Він запросив товариша минулих років разом повечеряти, й Генерала так поглинуло бажання прилучитися до його, Ульріхових, таємниць, що навіть кожне кружальце ковбаси він наколював на виделку з надзвичайною увагою.

 — Твоя кузина, — промовив він, підносячи келиха з вином, — найчарівніша жінка, яку я знаю. Правду кажуть, що вона — ще одна Діотима, нічого такого я в житті ще не бачив. Знаєш, моя дружина… Ти з нею не знайомий… Нарікати я в жодному разі не маю підстав… І діти в нас є… Але така жінка, як Діотима, — це ж бо щось зовсім інше! На прийняттях я часом стаю позад неї… Яке разюче багатство жіночности! А водночас спереду вона веде з яким-небудь видатним цивільним таку вчену розмову, що хоч бери та занотовуй! А отой начальник відділу, за яким вона заміжжю, навіть не здогадується, що у нього в руках. Ти вже даруй, якщо той Туцці тобі, може, такий дуже симпатичний, але я його терпіти не можу! Лише походжає туди-сюди та всміхається, неначе й справді знає, а нам не каже, коли сам Бог обідає. Та мені нехай очі не замилює, бо хоч я й глибоко поважаю цивільних, але урядові чиновники посідають серед них останнє місце; вони — не що інше, як такі собі цивільні вояки, котрі не прогавлять нагоди випертися поперед нас, ще й нахабно демонструють ввічливість кішки, коли та позирає з дерева на собаку. А ось доктор Арнгайм — це вже інший калібр, — теревенив Штум далі. — Теж, видко, дере носа, але рівень що вищий, то вищий, це треба визнати! — Пробалакавши стільки, Генерал хильнув вочевидь трохи забагато, бо тон його став довірливим і фамільярним. — Не знаю, в чому тут річ, — провадив він, — мабуть, я в цьому нічого не тямлю, бо тепер і в самого вже з інтелектом така плутанина… Та хоч я від твоєї кузини й у захваті, так ніби — скажу напрямець: так ніби у горлі в мене застряг надто великий кусень! — мені навіть якось легше через те, що вона закохана в Арнгайма!

 — Як?! Ти певен, що між ними щось є? — спитав Ульріх трохи поквапно, хоча, власне, й не мав брати це близько до серця.

Штум недовірливо витріщив на нього свої короткозорі, ще затуманені від схвильованости очі й надів пенсне.

 — Я не казав, що він з нею спав, — по-офіцерському навпростець заперечив Генерал, тоді сховав пенсне й уже геть не по-солдатському додав: — Але я нічого не мав би й проти цього; чорт забирай, я ж бо тобі сказав, що в цьому суспільстві з інтелектом сама плутанина! Я, звісно, не бабій, та як уявлю собі, скільки ніжности Діотима могла б подарувати тому чоловікові, то сам проймаюся до нього ніжністю, і, навпаки, мені здається, що коли він цілує Діотиму, то це я цілую її.

 — Він її цілує?!

 — Чи я знаю? Я ж бо за ними не шпигую. Я лише так собі думаю. Річ у тому, що я й сам себе не розумію. А втім, один раз я таки бачив, як він схопив її руку, коли вони гадали, що їх ніхто не бачить, і на мить обоє так принишкли, немовби почули команду: «Скинути ківери, до молитви — на коліна!» А тоді вона так тихесенько-тихесенько про щось його попрохала, й він їй щось відповів, і я те й те запам’ятав слово в слово, тому що зрозуміти це дуже важко. А сказала вона ось що: «Ох, аби лиш знайти ту рятівну ідею!» А він відповів: «Спасіння нам дасть тільки чиста, незламна ідея кохання!» Він сприйняв її слова вочевидь надто особистісно, адже вона мала на увазі, безперечно, рятівну ідею, потрібну для її великої справи. Чого ти смієшся? Ну й смійся, скільки завгодно, я завше мав свої химери, а тепер я забрав собі в голову, що мушу їй допомогти! І це, либонь, можна буде зробити, адже на світі стільки ідей, і одна з них, зрештою, має виявитися рятівною! Одначе ти повинен підставити мені плече!

 — Генерале, любий мій, — знов почав про те саме Ульріх, — я хочу лише ще раз сказати тобі: ти надто серйозно ставишся до міркування. Та коли вже ти надаєш цьому такої великої ваги, то я спробую по змозі пояснити тобі, як міркує людина цивільна.

Вони вже перейшли до сигар, і Ульріх повів далі:

 — По-перше, Генерале, ти на хибному шляху; це не правда, що духовну основу слід шукати, як ти гадаєш, у цивільному житті, а фізичну — у військовому, ні, все якраз із точністю до навпаки! Адже розум — це порядок, а де більше порядку, як не у війську? Усі комірці там заввишки чотири сантиметри, кількість Гудзиків суворо визначена, а ліжка навіть у найбагатші снами ночі стоять попід стінами, як по шнуру! Шикування ескадрону розгорненою шеренгою, масування полку, належне місце пряжки на ківері — адже це або духовні цінності високого сенсу, або духовних цінностей немає взагалі!

 — Завдавай дурня своїй бабці! — обережно пробурчав Генерал, не знаючи, чому не довіряти — власним вухам чи випитому вину.

 — Необачливий ти чоловік, — правив своєї Ульріх. — Наука можлива лише там, де події повторюються чи бодай улягають контролю, а де більше повторення й контролю, як не у війську? Кубик не був би кубиком, якби о дев’ятій годині не мав стільки ж прямих кутів, як о сьомій. Закони орбіт, що ними рухаються планети, — це своєрідна балістика. І ми взагалі не могли б ні про що скласти уявлення чи думки, якби все пролітало проз нас лише один раз. Те, що хоче бути чогось варте й носити яку-небудь назву, має повторюватись, має існувати в багатьох екземплярах, і якби ти зроду не бачив місяця, то прийняв би його за кишенькового ліхтарика; до речі, причина великого розгублення, яке Бог викликає в науки, полягає у тому, що його бачили тільки один-однісінький раз, та й то коли він створював світ, коли ще не було кваліфікованих спостерігачів.

Треба уявити себе в шкурі Штума фон Бордвера; від часів кадетського корпусу в його житті все було регламентовано — від форми кашкета до дозволу на одруження, і він не дуже й волів відкривати свій розум таким поясненням.

 — Друже, любий мій, — підступно заперечив він, — усе це, може, й так, але мене воно, власне, не стосується; ти вельми дотепно жартуєш, кажучи, нібито науку винайшли ми, військові, тільки я маю на увазі не науку, а, як висловлюється твоя кузина, душу, і коли вона заводить мову про душу, мені хочеться догола роздягтися — так усе це не пасує до мундира!

 — Штуме, любий мій, — незворушно провадив Ульріх, — дуже багато людей дорікають науці в тому, що вона, мовляв, бездушна, механічна й робить таким самим усе, чого торкнеться; але ці люди навдивовижу не помічають, що в справах душі панує ще куди прикріша закономірність, аніж у справах розуму. Адже коли почуття по-справжньому природні й прості? Тоді, коли їхньої появи слід сподіватися за однакових обставин в усіх людей просто-таки автоматично! Хіба можна було б від усіх людей вимагати доброчесности, якби доброчесний вчинок не був таким, який можна скільки завгодно повторювати?! Я міг би навести тобі й ще багато таких прикладів, і коли ти втечеш від цієї нудної закономірности до найтемніших глибин свого єства, де так привільно почуваються неконтрольовані інстинкти, втечеш до цих вільготних тваринних глибин, які не дають нам розчинитися в розумі, то що ти знаходиш? Подразнення й рефлекторні дуги, введені в колію звички й навички, повторення, фіксування, притирання, серійність, монотонність! Це, любий мій Штуме, — мундир, казарма, статут, і цивільна душа навдивовижу споріднена з військовим побутом. Я б навіть сказав, що вона, де тільки може, чіпляється за цей взірець, до якого їй ніколи не щастить дотягтися. І коли її зусилля виявляються марними, вона — мов та дитина, яку лишили на самоті. Для прикладу візьми хоч би жіночу вроду: те, що тебе в ній вражає й полонить, про що ти гадаєш, нібито бачиш це вперше в житті, — внутрішньо ти вже давно знаєш і шукав, воно завше мріло перед тобою невиразним видивом, котре аж тепер стає яскравим, як денне світло; та коли, навпаки, йдеться справді про кохання з першого погляду, про вроду, тобою ще не бачену, ти просто не знаєш, як з усім цим бути; нічого такого з тобою ще не бувало, ти й назви для цього не маєш, не маєш почуття для відповіді, ти просто вкрай розгублений, заворожений, тебе сковує сліпий подив, ідіотична тупість, яка зі щастям уже не має, схоже, нічого спільного.