Розділ «85.Генерал Штум намагається дати лад цивільному розуму»

У цьому місці Генерал жваво урвав товариша. Досі він слухав його з тією натренованістю, якої набуваєш на плацу, де тебе вичитують і повчають начальники і ти, коли доведеться, мусиш усе проробити заново, тільки не повинен впускати ті повчання собі в душу, бо це однаково що поїхати додому верхи на неосідланому їжакові; але тепер Ульріх зачепив Штума за живе, і той запально вигукнув:

 — Що правда, то правда, ти змальовуєш це надзвичайно стеменно! Коли я з головою поринаю в чари твоєї кузини, в мені все розчиняється, зникає. І навіть коли ціною неймовірних зусиль зосереджуся, щоб мені нарешті сяйнула ідея, якою я їй прислужився б, усередині в мене однаково виникає вкрай неприємна порожнеча; назвати це ідіотизмом, мабуть, не можна, але такий стан дуже його нагадує, безперечно. І якщо я зрозумів тебе правильно, то ти, виходить, гадаєш, що ми, люди військові, уміємо міркувати цілком пристойно; що цивільний розум… Та ні, те, що ми маємо бути йому за взірець, я заперечую, це ти, звісно, просто пожартував!… Але те, що розум у нас однаковий, спадає на думку часом і мені; одначе решта, гадаєш ти, ну, всі оті речі, які нам, військовим, здаються аж надто цивільними — скажімо, душа, вдача, доброчесність, щирість. Арнгайм орудує цим страх як спритно, але, гадаєш, хоч це і є ота духовність. авжеж, звісно, ти ж бо сам кажеш, що це — так звані міркування найвищого штибу. але ти ж таки й стверджуєш, буцімто через це геть страчаються глузду, й усе це — чистісінька правда, та зрештою цивільний розум усе ж таки глибший, і ти цього, певна річ, не заперечуватимеш, і ось я питаю тебе: як же все це взяти до тями?

 — Перед тим я сказав «по-перше», ти про це забув; я сказав, по-перше, що духовна основа привільно почувається у війську; а тепер я скажу «по-друге»: а фізична основа — в цивільному житті.

 — Але ж це — нісенітниця? — недовірливо заперечив Штум.

Фізична перевага військових була точнісінько такою самою догмою, як і переконаність, що найближче до трону стоїть офіцерський корпус; і хоч Генерал ніколи не вважав себе атлетом, однак у хвилини, коли щодо цього виникали сумніви, у ньому все ж таки озивалася впевненість, що коли вже черевце мають усі, то в цивільного воно, як-не-як, трохи м’якше, ніж у нього, Штума.

 — Не більша й не менша нісенітниця, ніж усе інше, — захищався Ульріх. — Але дай же мені доказати. Років сто тому найрозумніші голови в цивільному житті Німеччини вважали, бач, що громадянин, який уміє мислити, виведе світові закони, сидячи за письмовим столом, з власної голови, — так, як доводять теореми про трикутники; а мислителем тоді був чоловік у китайкових штанях, який відкидав із чола чуприну й не знав іще гасової лампи, не кажучи вже про електрику чи фонограму. Відтоді ту пиху з нас добряче збили; за останні сто років ми дуже багато довідалися про себе, й про природу, й про все на світі, та, сказати б, як наслідок цього тепер загалом утрачаємо стільки ж порядку, скільки домагаємося його в окремих сферах, отож у нас стає чимдалі більше порядків і чимдалі менше порядку.

 — Це збігається з результатами моїх досліджень, — потвердив Штум.

 — Просто не всі такі старанні, як ти, щоб шукати узагальнень і висновків, — провадив Ульріх. — Після періоду зусиль у нас настав період спаду. Уяви собі лишень, як це відбувається сьогодні. Коли видатний чоловік пропонує світові яку-небудь ідею, вона одразу потрапляє в процес розподілу, який складається із симпатії й антипатії; спершу прихильники вихоплюють з ідеї великі клапті, які їм зручні, й роздирають свого вчителя на шматки, як ото лисиці — стерво, потім супротивники знищують слабкі місця, й невдовзі від досягнення не лишається нічого, крім набору афоризмів, і ними й друзі, й вороги користуються так, як їх це влаштовує. Наслідок — загальна багатозначність. Немає жодного «так», щоб до нього не причепилося «ні». Роби що завгодно, й знайдеш два десятки прекрасних ідей, які будуть «за», а коли забажаєш, — знайдеш два десятки таких, котрі будуть «проти». Напрошується навіть думка, що все тут так само, як у коханні, ненависті й голоді, де смаки мають бути різні, щоб кожне могло вибрати свій.

 — Чудово! — вигукнув Штум, знову приголомшений. — Щось таке я вже казав Діотимі й сам. Та чи не здається тобі, що в цьому безладі не завадило б побачити виправдання військовій силі, хоч мені все ж таки соромно повірити в це бодай на хвилинку?!

 — Я б тобі порадив, — сказав Ульріх, — натякнути Діотимі, що з причин, наразі нам невідомих, Господь Бог, схоже, запроваджує на землі добу фізичної культури; адже бодай сяку-таку опору ідеям дає лише тіло, якому вони належать, а крім того, ти як офіцер дістав би тоді певну перевагу.

Маленький гладкий Генерал відсахнувся.

 — Щодо фізичної культури, то тут я маю не кращий вигляд, ніж обчищений персик, — по хвилі промовив він гірко й задоволено воднораз. — А ще я скажу тобі, — додав він, — що про Діотиму я думаю тільки як про порядну людину й хочу в її очах лишатися таким і сам.

 — Шкода, — мовив Ульріх. — Твої намірі гідні Наполеона, але доба, яку ти застав, — не для них!

Генерал проковтнув насмішку з гідністю, на яку його надихнула думка постраждати за даму свого серця, і, хвилю поміркувавши, відказав:

 — У всякому разі я дякую тобі за цікаві поради.