Розділ «6»

— Ну що? — перепитав він. — То як?

— Звісно, — відповіла я. — Просто в якусь мить я подумала, що ми одружимося вдома. Звичайно, я не розраховувала на церкву, гостей і таке інше.

І усміхнулася йому. Зробила радісне обличчя.

— Хіба це не було б весело? — сказала я.

Замість відповіді він розвернувся до дверей, відчинив їх, і ми опинилися у невеличкому передпокої.

— Це ти? — гукнула місіс Ван Гоппер із вітальні. — Що ти, в біса, робила? Я телефонувала в контору тричі, і мені сказали, що тебе там не бачили.

Раптом мені закортіло сміятись і плакати водночас, а ще засмоктало під ложечкою. На якусь скажену мить у мене навіть виникло бажання, щоб нічого цього не трапилося, мені захотілося просто, насвистуючи, гуляти десь на самоті.

— Боюсь, це моя провина, — заходячи до вітальні, промовив він, зачинив за собою двері, і я почула її здивований вигук.

Потому я пішла до своєї спальні й усілася біля відчиненого вікна. Я почувалася, немов у передпокої лікаря. Мусила гортати сторінки часопису, розглядати світлини, які не мали для мене жодного значення, і читати статті, з яких нічого не запам’ятаю, доки не прийде жвава й спритна медсестра, з якої вся її людяність давно змита роками роботи із засобами дезінфекції: «Усе гаразд, операція пройшла успішно. Нема чого хвилюватися. Я б на вашому місці пішла додому й поспала».

Стіни номера були товсті, до мене не долинав навіть гул голосів. Я думала про те, що він їй казав, які підбирав слова. Можливо, він говорив: «Розумієте, я закохався в неї, щойно ми познайомилися. Відтоді ми бачилися з нею щодня». І вона відповіла: «Треба ж таке, містере де Вінтер, це найромантичніша історія, яку я чула». Романтична — саме це слово я намагалася пригадати в ліфті. Так, звісно. Романтична. Саме так люди й казатимуть. Усе сталося неочікувано й романтично. Вони раптом вирішили одружитися, ось і все. Справжня пригода. Обійнявши руками коліна, я сиділа на кушетці й усміхнулася сама до себе, думаючи, як же це чудово, якою ж я буду щасливою. Я вийду заміж за коханого чоловіка. Я стану місіс де Вінтер. Я почувалася геть по-дурному через те, що в мене досі смоктало під ложечкою, коли я була такою щасливою. Ну звісно ж, нерви. Оце очікування; немов у передпокої лікаря. Зрештою, було б краще, якби ми зайшли до вітальні, узявшись за руки, сміючись, усміхаючись одне одному, а він би сказав: «Ми збираємося одружитися, ми так сильно одне одного покохали».

Покохали. Він досі не сказав, що мене кохає. Мабуть, не мав часу. За сніданком усе сталося так швидко. Мармелад, кава й той танжерин. Не було часу. Танжерин був дуже гіркий. Ні, він не сказав, що мене кохає. Лише — що ми одружимося. Коротко і ясно, дуже оригінально. Оригінальні пропозиції набагато кращі. Вони більш щирі. Не такі, як у інших. Не такі, як у молодших чоловіків, які говорять нісенітниці, ймовірно, не маючи на увазі й половини з того, що кажуть. Не такі, як у молодих, які говорять так незв’язно, так пристрасно, обіцяючи неможливе. Не такі, як та перша, яку він робив Ребецці… Я не маю про це думати. Треба викинути це з голови. Цю заборонену, нашептану демонами думку. Відступися від мене, сатано! Я ніколи не маю про це думати, ніколи, ніколи, ніколи. Він кохає мене, він хоче показати мені Мендерлей. Вони коли-небудь закінчать розмовляти? Коли-небудь покличуть мене до кімнати?

Поруч із моїм ліжком лежала книжка з поезіями. Він забув, що позичив її мені. Вочевидь, вона мало що для нього означала. «Ну ж бо, — нашіптував демон, — розгорни її на титульній сторінці; це ж те, що тобі так хочеться зробити, хіба ні? Відкрий титульну сторінку». «Нісенітниця, — сказала я. — Я просто збираюся покласти її разом із рештою речей». Я позіхнула. Підійшла до столика біля ліжка. Узяла книжку. Перечепилася ногою за гнучкий дріт настільної лампи, заточилася, і книжка випала мені з рук на підлогу. Впавши, вона розгорнулась на титульній сторінці. «Максу — від Ребекки». Вона померла, а думати про мертвих не слід. Вони спочивають у мирі, на їхніх могилах росте трава. Проте якою ж живою видавалася вона, якою ж сильною! Ці химерні похилі літери. Крапля чорнила. Вчорашня. Напис здавався зробленим учора. Я взяла з дорожнього несесера свої ножиці для нігтів і, озираючись через плече, мов злочинець, вирізала сторінку.

Я вирізала сторінку з книжки цілком. Не лишила зазубрених країв, і, коли сторінки не стало, книжка виглядала біленькою й чистенькою. Нова книжка, якої ніхто не торкався. Я розірвала сторінку на безліч маленьких шматочків і викинула їх у кошик для паперів. Тоді пішла й усілася на кушетку знову. Мене не полишали думки про пошматовані клаптики в кошику, і за мить я підвелася й ще раз зазирнула в смітник. Навіть тепер чорнило на клаптиках паперу виглядало жирним і чорним, напис не був знищений. Я взяла коробку сірників і підпалила рештки. Полум’я було гарним, воно заплямовувало папір, загортало краєчки, робило похилий почерк геть нерозбірливим. Клаптики тріпотіли й перетворювалися на сірий попіл. Літера «Р» зникла останньою, вона перекрутилася, охоплена полум’ям, на якусь мить, звиваючись, вилізла назовні, зробившись іще більшою, ніж раніше. А тоді також зломилась; вогонь її знищив. Це був навіть не попіл, а перистий пил… Я сходила й вимила руки в раковині. Почулася краще, набагато краще. Мене охопило чисте відчуття нового, яке з’являється, коли на початку року вішають на стіну календар. Перше січня. Я відчула таку ж свіжість, таку ж радісну впевненість. Відчинилися двері, й він увійшов до кімнати.

— Усе гаразд. Спершу через шок вона втратила дар мови, але вже починає приходити до тями, тож я сходжу вниз до портьє, щоб пересвідчитися, що вона встигне на перший потяг. Якусь мить вона поводилася нерішуче; думаю, сподівалася бути на весіллі свідком, утім я був невблаганний. Іди й поговори з нею.

Він ані словом не обмовився про свою радість, своє щастя. Не взяв мене за руку й не зайшов до вітальні зі мною. Лише усміхнувся, помахав рукою та вийшов у коридор. Я пішла до місіс Ван Гоппер, почуваючись невпевнено, доволі сором’язливо, мов покоївка, яка передала повідомлення про своє звільнення через подругу.

Вона стояла біля вікна й курила цигарку, дивна, безрадісна низенька постать, яку я більше ніколи не побачу: жакет щільно облягав її великі груди, кумедний капелюх сидів на її голові набакир.

— Що ж, — сказала місіс Ван Гоппер сухим різким голосом, не таким, яким би вона спілкувалася з ним, — маю визнати, що ти попрацювала понаднормово. Тиха вода греблю рве — це точно про тебе. Як тобі це вдалося?

Я не знала, що їй відповісти. Мені не сподобалася її посмішка.

— Тобі пощастило, що я підхопила грип, — мовила вона. — Тепер я розумію, як ти проводила свої дні й чому була такою забудькуватою. Уроки тенісу, аякже! Знаєш, могла б мені й розповісти.

— Вибачте, — проказала я.