Розділ «6»

Коли я це сказала, пам’ятаю, він засміявся й простягнув над столом до мене руку.

— Нехай благословить тебе Бог, — мовив він. — Одного дня, коли тобі виповниться тих поважних тридцять шість років, на які, за твоїми словами, ти так чекаєш, я нагадаю тобі про цей випадок. І ти мені не повіриш. Шкода, що ти виростеш.

Я вже була присоромлена й розлючена його сміхом. Отже, жінки не зізнаються в такому чоловікам. Мені ще багато чого доведеться навчитись.

— Отже, домовились, так? — запитав він, продовжуючи їсти тост із мармеладом. — Замість того, щоб бути компаньйонкою місіс Ван Гоппер, ти станеш моєю, але твої обов’язки лишаться майже незмінними. Я так само люблю нові книжки з бібліотек, квіти у вітальні та безик після вечері. І щоб мені наливали чай. Єдина відмінність полягатиме в тому, що я не користуюсь «Таксолом», — надаю перевагу «Ено», і ще тобі доведеться стежити, щоб у мене не закінчувалась моя улюблена зубна паста.

Я постукала пальцями по столу, не впевнена ні в собі, ні в ньому. Невже він досі з мене сміється, невже все це — жарт? Він поглянув на мене й помітив на моєму обличчі занепокоєння.

— Я досить грубий з тобою, так? Ти не так собі уявляла пропозицію. Все мало б відбуватися в оранжереї, ти — в білій сукні з трояндою в руці, звіддаля долинають звуки скрипки, що виконує вальс. А я мав би палко зізнаватися тобі в коханні під пальмою. Тоді б ти відчувала, що отримала все, на що заслуговуєш. Бідося, який сором! Не переймайся, під час медового місяця я повезу тебе до Венеції й ми триматимемося за руки, пливучи в гондолі. Щоправда, надовго ми там не затримаємось, адже я хочу показати тобі Мендерлей.

Він хотів показати мені Мендерлей… І раптом я зрозуміла, що все це справді станеться; я стану його дружиною, ми гулятимемо разом у саду, ходитимемо тією стежкою в долині до вкритого галькою берега. Я вже бачила, як стоятиму на сходах після сніданку, дивлячись на день надворі, годуючи пташок крихтами хліба, а пізніше, надівши крислатого капелюха, виходитиму в сад із довгими ножицями в руці й зрізатиму квіти, щоб віднести їх додому. Тепер я розуміла, чому в дитинстві придбала ту листівку; то було передчуття, сліпий крок назустріч майбутньому.

Він хотів показати мені Мендерлей… Мій розум збунтувався, переді мною з’являлися постаті, один образ змінювався іншим — а він у цей час їв танжерин, час від часу пригощаючи шматочком мене й спостерігаючи за моєю реакцією. Коли ми опинятимемося серед натовпу людей, він казатиме: «Гадаю, ви не знайомі з моєю дружиною». Місіс де Вінтер. Я стану місіс де Вінтер. Я уявила собі, як моє ім’я й підпис виглядатимуть на чеках від торговців і на листах із запрошенням на вечерю. Я чула, як говоритиму по телефону: «Чому б вам не завітати до Мендерлея наприкінці наступного тижня?» Люди, завжди купа людей. «О, вона просто чарівна, ви маєте з нею познайомитися…» Так казатимуть про мене, пошепки, поза натовпом, і я відвертатимусь, удаючи, що не почула.

Я ходитиму до сторожки з кошиком на руці, носитиму хворій старій леді виноград і персики. Вона простягатиме до мене руки: «Нехай вас благословить Бог, мадам, за вашу доброту». І я відказуватиму: «Просто присилайте когось до маєтку по все, що вам потрібно». Місіс де Вінтер. Я стану місіс де Вінтер. Я вже бачила відполірований стіл у вітальні й високі свічки. Максим сидить на чолі столу. Бенкет на двадцять чотири особи. Я з квіткою у волоссі. Всі дивляться на мене, піднімаючи келихи. «Вип’ємо ж за здоров’я нареченої!» А тоді Максим скаже: «Я ще ніколи не бачив тебе такою гарною». Великі прохолодні кімнати, повні квітів. Моя спальня з каміном узимку, хтось стукає у двері. Усміхаючись, заходить жінка; це — сестра Максима. Вона каже: «Це просто неймовірно, ти зробила його таким щасливим; усі такі раді, ти маєш надзвичайний успіх». Місіс де Вінтер. Я стану місіс де Вінтер.

— Решта танжерина кисла, я б її не їв, — мовив він. Я поглянула на нього, не одразу зрозумівши його слова, і лише тоді подивилася на фрукт, що лежав у мене на тарілці. Четвертинка була твердою й блідою. Він мав рацію. Танжерин був дуже кислий. У роті відчувався гострий гіркий присмак, а я лише щойно це помітила.

— Мені повідомити новини місіс Ван Гоппер чи ти зробиш це сама?

Доки він складав серветку й відсував тарілку, я подумала, як йому вдається говорити про це так недбало, неначе це щось геть незначне, невеличка зміна планів. У той час як для мене це видавалося вибухом бомби, яка розірветься на тисячі скалок.

— Ви їй скажіть, — попросила я, — вона дуже розлютиться.

Ми підвелися з-за столу, я буда збуджена, шарілася й тремтіла в передчутті. Мені було цікаво, чи не візьме він мене за руку й не скаже офіціанту: «Маєте нас привітати. Ми з мадемуазель збираємось одружитися». І тоді це почула б решта офіціантів, вони б нам уклонилися, усміхнулися й провели б до фойє, за нами пройшла б хвиля збудження, трепет очікування. Проте він нічого не сказав. Пішов з тераси мовчки, і я рушила услід за ним до ліфта. Ми оминули контору, й ніхто на нас навіть не поглянув. Портьє був зайнятий стосом паперів, він говорив щось через плече своєму підлеглому. Він і не знає, подумалось мені, що я стану місіс де Вінтер. Що я житиму в Мендерлеї. Що Мендерлей належатиме мені. Ми піднялися в ліфті на другий поверх і рушили коридором. Доки ми йшли, він узяв мене за руку й погойдував нею на ходу.

— Тобі не здається, що сорокадворічний чоловік для тебе надто старий?

— О, ні, — швидко і, мабуть, надто рвучко відповіла я. — Я не люблю молодих.

— Ти просто жодного не знала, — мовив він. Ми підійшли до дверей номера. — Думаю, мені краще впоратися з цим самому. Скажи ще — ти ж не заперечуєш, якщо ми одружимося швидко? Тобі ж не потрібне придане й усі ці дурниці, правда? Адже все можна легко владнати протягом кількох днів. Прийдемо в контору, отримаємо дозвіл і тоді вже поїдемо на авто до Венеції чи куди забажаєш.

— Не в церкві? — запитала я. — Не в білому, без свідків, дзвонів і півчих? А як щодо ваших родичів і всіх ваших друзів?

— Ти забула, — сказав він, — що таке весілля в мене вже було.

Ми все ще стояли перед дверима номера, і я помітила, що щоденна газета досі стирчала в поштовій скриньці. Ми були надто зайняті, щоб прочитати її за сніданком.