Розділ «6»

Я зачинила їх за собою і стала, неабияк присоромлена, опустивши руки.

— Що це ти таке верзеш?

— Це правда, ми сьогодні від’їжджаємо. Збиралися їхати пізнішим потягом, але тепер їй закортіло поїхати раніше, і я злякалася, що ми більше не побачимося. Я подумала, що мушу побачити вас перед від’їздом, щоб подякувати.

Ці ідіотські слова зірвалися мені з язика, як я й уявляла. Я заклякла на місці й зніяковіла; ще мить — і я сказала б, як мені з ним було класно.

— Чому ти не повідомила мене раніше? — запитав він.

— Вона це вирішила тільки вчора. Все робилося поспіхом. У суботу її донька відпливає до Нью-Йорка, і ми — також. Ми зустрінемося в Парижі й відпливемо з Шербура.

— Вона забирає тебе з собою до Нью-Йорка?

— Так, але я не хочу. Мені там усе ненависне; я почуватимуся там жалюгідно.

— Тоді, заради Бога, навіщо тобі з нею їхати?

— Ви ж знаєте, я мушу. Я працюю за зарплату. Я не можу собі дозволити її покинути.

Він знову взяв до рук бритву й змив з обличчя піну.

— Сядь, — мовив він. — Я — швидко. Одягнуся у ванній і за п’ять хвилин буду готовий.

Він узяв зі стільця свої речі, жбурнув їх на підлогу у ванній і зайшов туди, брязнувши дверима. Я всілася на ліжку й почала гризти нігті. Ситуація здавалася нереальною, і я почувалася нікчемою. Мені було цікаво, що він думав, що збирався робити. Я окинула оком кімнату — це була звичайна чоловіча кімната, неприбрана й безлика. Багато взуття — більше, ніж йому могло б знадобитися, — і стрічки краваток. Туалетний столик був порожній, за винятком великої пляшки шампуню й пари щіток для волосся зі слонової кістки. Жодних світлин. Жодних миттєвих фотографій. Нічого такого. Я інстинктивно пошукала їх, думаючи, що мала би бути бодай одна біля ліжка або посередині камінної дошки. Одна велика, у шкіряній рамці. Натомість там були лише книжки та портсигар.

Він зібрався, як і обіцяв, за п’ять хвилин.

— Ходімо на терасу, я буду снідати, — мовив він.

Я поглянула на свій годинник.

— Я не маю часу, — проказала я. — Я зараз маю бути в конторі, міняти квитки.

— З приводу цього не переймайся, мені треба з тобою поговорити.

Ми пройшли коридором, і він викликав ліфт. Він не розуміє, подумала я, що ранній потяг від’їжджає приблизно за півгодини. За мить місіс Ван Гоппер зателефонує портьє й поцікавиться, чи я у нього в конторі. Ми спустилися в ліфті й вийшли на терасу, де столики вже були накриті до сніданку.

— Що ти будеш їсти? — запитав він.