— Все гаразд. Перепрошую. Я вже виходжу. — Я відкрутила кран, удала, що метушуся й вішаю рушник на вішак.
Коли я відчинила двері, місіс Ван Гоппер здивовано на мене поглянула.
— Скільки ти там пробула? Ніколи мріяти, ти ж знаєш, цього ранку стільки всього треба зробити.
Звісно, за кілька тижнів він повернеться до Мендерлея; я була цього певна. Там, у залі, на нього чекатиме купа листів, і серед них мій, нашвидкуруч написаний на кораблі. Вимушений лист, спроба розважити, опис пасажирів, які пливтимуть разом зі мною. Цей лист залежиться під його прес-пап’є, і він відповість за кілька тижнів, одного недільного ранку, поспіхом, перед ланчем, натрапивши на нього, коли оплачуватиме які-небудь рахунки. І після того все. Жодної звістки аж до остаточного приниження різдвяною листівкою. Ймовірно, на ній буде зображення Мендерлея на тлі замерзлої природи. І надруковані слова: «Щасливого Різдва і вдалого Нового року! Від Максиміліана де Вінтера». Золоті літери. Проте з люб’язності він перекреслить надруковане ім’я та напише чорнилом унизу: «від Максима», немовби роблячи якусь подачку, і, якщо лишатиметься місце, додасть: «Сподіваюсь, Нью-Йорк тобі подобається». Лизне конверт, наклеїть марку й жбурне його до купи з сотнею інших.
— Шкода, що ви завтра їдете, — мовив портьє з телефонною слухавкою в руці. — Наступного тижня починається сезон балету. Місіс Ван Гоппер про це відомо? — Я висмикнула себе з думок про Різдво в Мендерлеї й повернулася до реалій спальних вагонів.
Місіс Ван Гоппер уперше їла в ресторані відтоді, як захворіла на грип, і, доки я йшла слідом за нею до зали, у мене смоктало під ложечкою. З його вчорашніх слів мені було відомо, що він поїхав на день до Канн, утім мене не полишала думка про офіціанта, який міг необачно поцікавитися: «Сьогодні мадемуазель вечерятиме з мосьє, як зазвичай?» Мені робилося зле щоразу, як офіціант наближався до столика, однак він нічого не сказав.
День минув у зборах, а ввечері прийшли люди, щоб попрощатися. Ми повечеряли у вітальні, й одразу по тому місіс Ван Гоппер уклалася спати. Я так його й не побачила. О пів на десяту, вдавши, що мені потрібні були бирки для багажу, я спустилася у фойє, але його там не виявилося. Побачивши мене, огидний портьє посміхнувся.
— Якщо ви шукаєте містера де Вінтера, ми отримали від нього повідомлення з Канн, що до півночі він не повернеться.
— Мені треба пачка бирок для багажу, — сказала я, але з погляду портьє зрозуміла, що обдурити його мені не вдалося. Тож ніякого останнього вечора не буде взагалі. Годину, на яку я чекала весь день, я проведу на самоті у спальні, не зводячи очей зі своєї величезної шкіряної валізи й огрядного портпледу. Мабуть, це й на краще, адже я виявилася б нецікавою співрозмовницею і, певно, він усе прочитав би на моєму обличчі.
Я знаю, що тієї ночі плакала — гіркими слізьми, які неможливо вичавити з мене сьогодні. Так, глибоко зарившись носом у подушку, після двадцяти одного року ми вже не плачемо. Здригання голови, набряклі очі, клубок у горлі. І шалена метушня зранку в спробах приховати всі сліди від світу: вмивання губкою з холодною водою, нанесення одеколону, непримітна дрібка пудри, яка говорить сама за себе. До того ж панічний страх, що я знову заплачу, проллються непідвладні мені сльози й неминуче тремтіння губ призведе до катастрофи. Я широко відчинила вікно й висунулася надвір, сподіваючись, що свіже вранішнє повітря охолодить зрадницьке почервоніння під шаром пудри, і ще ніколи сонце не здавалося мені таким яскравим, а день — таким звабливим. Зненацька Монте-Карло сповнився добротою й шармом, зробився єдиним щирим місцем у світі. Я його полюбила. Мене переповнювали почуття. Я захотіла прожити тут усе своє життя. Але сьогодні я їду. Я востаннє розчісуюся перед дзеркалом, востаннє чищу зуби над раковиною. Ніколи більше не спатиму в цьому ліжку. Ніколи більше не вимикатиму електричне світло. Так я походжала туди-сюди в нічній сорочці, грузнучи в сентиментах до найзвичайнісінької готельної кімнати.
— Ти ж не застудилася, чи не так? — поцікавилася місіс Ван Гоппер за сніданком.
— Ні, не думаю, — відповіла я, хапаючись за цю соломинку, адже вона могла б послужити відмовкою пізніше, в тому разі, якщо в мене надто почервоніють очі.
— Ненавиджу чекати, коли всі речі вже зібрані, — пробурчала вона, — треба було їхати ранішим потягом. Якби доклали зусиль, то могли б на нього встигнути, і тоді довше побули б у Парижі. Надішли Гелен телеграму, щоб вона нас не зустрічала, натомість признач інше рандеву, — вона зиркнула на годинник. — От цікаво, думаю, вони ще можуть замінити бронювання. У будь-якому разі, варто спробувати. Спустись до контори та перевір.
— Добре, — відповіла я, виконуючи роль залежної від її настрою маріонетки, зайшла до своєї спальні, скинула з себе нічну сорочку, застібнула незмінну фланелеву спідницю й натягнула через голову сплетену вдома кофту. Моя байдужість до неї перетворилася на ненависть. Це вже був кінець, у мене відбирали навіть мій ранок. Тепер не вийде останні півгодини посидіти на терасі, не буде навіть десяти хвилин, щоб сказати «бувай». І все через те, що вона закінчила снідати раніше, ніж розраховувала, через те, що вона знудилася. Що ж, у такому разі я відкину стриманість і скромність, забуду про гордість. Я грюкнула дверима вітальні й помчала коридором. Не чекаючи на ліфт, я збігла, перестрибуючи через три сходинки водночас, на четвертий поверх. Я знала, що він мешкав у номері 148, тож, шаріючись і задихаючись, постукала в його двері.
— Зайдіть, — гукнув він, і я відчинила двері, вже шкодуючи й втрачаючи впевненість; адже він, мабуть, щойно прокинувся, оскільки пізно повернувся вчора вночі, і досі ще в ліжку, зі скуйовдженою головою, роздратований.
Він голився, стоячи перед відчиненим вікном, накинувши на піжаму піджак із верблюжого хутра, тож у своєму фланелевому костюмі й важких черевиках я почулася незграбною й надміру ошатно одягненою. Я виглядала останньою дурепою, коли мені здавалося, що поводжуся театрально.
— Що ти хотіла? — запитав він. — Щось важливе?
— Я прийшла попрощатися, — відповіла я, — сьогодні вранці ми їдемо.
Він поглянув на мене, а тоді поклав бритву на умивальник.
— Зачини двері, — сказав він.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ребекка» автора Дафна дю Мор’є на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „6“ на сторінці 2. Приємного читання.