Розділ «21»

— Так, у Сінгапурі нас годували дуже добрим каррі, — відповів він.

— Я обожнюю цю страву, — мовив Френк.

— О, те, що ви їсте в Англії, — це не каррі, а хеш, — сказав полковник Джуліан.

Тарілки прибрали. Подали суфле та миску фруктового салату.

— У вас, мабуть, уже закінчується малина, — проказав полковник. — Гарне для неї видалося літо, чи не так? Ми закрутили безліч банок із джемом.

— А я от ніколи не любив малинового джему, — мовив Френк. — У ньому завжди так багато насіння.

— Вам варто завітати до нас у гості та скуштувати наш, — відказав полковник Джуліан. — У нашому джемі вам навряд чи трапиться багато насінин.

— Цього року в Мендерлеї очікують великого урожаю яблук, — сказав Френк. — Кілька днів тому я казав Максиму, що цього сезону ми поб’ємо рекорд. Зможемо багато надіслати в Лондон.

— Ви дійсно вважаєте, що це вигідно? — поцікавився полковник. — Враховуючи те, що вам доведеться платити людям за понаднормову працю, а тоді ще за пакування та перевезення, ви справді розраховуєте отримати з цього якийсь прибуток?

— О Боже, звісно! — запевнив його Френк.

— Як цікаво! Треба буде розповісти про це дружині, — відказав полковник Джуліан.

Із суфле та фруктовим салатом ми впоралися швидко. Роберт приніс сир і печиво, а за кілька хвилин Фріс подав каву й цигарки. Затим обидва вийшли з кімнати й зачинили за собою двері. Каву ми пили мовчки. Я втупилася поглядом у свою тарілку.

— Перед ланчем я казав вашій дружині, де Вінтере, — почав полковник Джуліан, знову повернувшись до свого тихого довірливого тону, — що в цій прикрій справі є один незручний момент, а саме той факт, що ви впізнали перше тіло.

— Ще б пак, — відказав Максим.

— Як на мене, зважаючи на обставини, помилка виглядає цілком природно, — швидко проказав Френк. — Представники влади написали Максимові, запросивши його приїхати до Еджкума, заздалегідь припустивши, що те тіло належало їй. А Максим на той час перебував у кепському стані. Я хотів поїхати з ним, однак він наполіг на тому, що поїде сам. Він був не в змозі брати на себе подібні зобов’язання.

— Казна-що! — заперечив Максим. — Я почувався бездоганно.

— Що ж, наразі немає сенсу в це заглиблюватися, — сказав полковник Джуліан. — Ви розпізнали те перше тіло, і тепер єдине, що ви можете зробити, — це визнати свою помилку. Схоже, цього разу сумнівів уже немає.

— Так, — мовив Максим.

— Мені б хотілося позбавити вас формальностей та публічності дізнання, — проказав полковник, — однак, боюсь, це неможливо.

— Звісно, — відказав Максим.