Розділ «16»

— Не дочекаюсь, коли вже побачу ваше вбрання, — утрутилась Беатріс.

— У ньому немає нічого особливого. Справді, — запевнила я.

— Місіс де Вінтер сказала, що ми її не впізнаємо, — зауважив Френк.

Усі поглянули на мене й заусміхалися. Мені було приємно, я зашарілася й почувалася доволі щасливою. Вони поводилися мило. Дружньо. Було неочікувано весело думати про бал і про те, що я буду господинею.

Цей бал влаштовували для мене, на мою честь, адже я була нареченою. Я сиділа на столі в бібліотеці, гойдала ногами, інші стояли довкола, і я не могла дочекатися, щоб піти нагору, одягнути своє вбрання, приміряти перед високим дзеркалом, що висіло на стіні, перуку, покрутитися перед ним. Це неочікуване відчуття власної значущості було для мене новим, і те, що Джайлз, Беатріс, Френк і Максим дивилися на мене й обговорювали мій костюм, також було для мене незвичним. Усім кортіло дізнатися, що ж я вберу. Я думала про м’яку білу сукню в обгортковому папері й те, як вона приховає моє пласке непоказне тіло, мої похилі плечі. Про своє пряме волосся під лискучими й глянцюватими кучерями.

— Котра година? — безтурботно поцікавилась я, позіхаючи й удаючи, що мені байдуже. — Цікаво, чи не час нам уже йти нагору?..

Доки ми йшли залою до наших кімнат, я вперше усвідомила, як прикрасили до свята будинок і наскільки гарними стали його кімнати. Навіть вітальня, що здавалася мені строгою й холодною, коли ми були в ній самі, зараз сяяла кольорами: в усіх куточках стояли квіти — червоні троянди у срібних вазах на білій скатертині накритого до обіду столу, відчинені французькі вікна виходили на терасу, де, щойно засутеніє, засвітять гірлянди. Над залою, на хорах для менестрелів, оркестр приготував свої інструменти, і сама зала сповнилася дивною атмосферою очікування; у ній відчувалося тепло, якого я ніколи раніше не помічала, — завдяки вечору, такому спокійному та ясному, завдяки квітам під картинами, завдяки нашому сміху на широких кам’яних сходах.

Зникла колишня суворість. Мендерлей ожив, я й повірити не могла, що таке можливо. Він уже не був тим спокійним тихим Мендерлеєм, яким я його знала. Тепер у ньому з’явилася певна значущість, якої не було раніше. І безтурботність — переможна, приваблива. Немовби будинок згадав інші давноминулі дні, коли зала дійсно була бенкетною, на стінах висіли зброя та гобелени, а посередині, за довгим вузьким столом, сиділи чоловіки, сміючись гучніше, ніж тепер сміялися ми, вимагаючи вина, пісень, жбурляючи на кам’яні плити величезні шматки м’яса сонним собакам. Пізніше, в інші часи, тут усе ще було весело, але до веселощів додалися грація й велич, і Керолайн де Вінтер, яку я сьогодні із себе вдаватиму, спускалась у своїй білій сукні широкими кам’яними сходами танцювати менует. Як би я хотіла відкинути всі ці роки й побачити її! Як би мені хотілося, щоб ми не псували будинку своїми сучасними танцювальними мелодіями, такими недоречними та неромантичними! Вони не пасуватимуть Мендерлею. Раптом я відчула, що згодна з місіс Денверз. Варто було влаштувати бал у стилі однієї епохи, а не ту мішанину з усіх часів та народів, яка на нас очікувала, зі щирим і доброзичливим бідолахою Джайлзом у костюмі арабського шейха.

У моїй кімнаті на мене чекала Клеріс, від хвилювання її кругле обличчя зробилося багряним. Ми посміялися разом, як ті школярки, і я попросила її зачинити двері. Гучно й загадково зашарудів обгортковий папір. Ми говорили одна до одної тихо, мов змовниці, ходили навшпиньки. Я знову почувалась, наче дитина у Святвечір. Це ходіння босоніж туди й сюди по кімнаті, скрадливі вибухи сміху, придушені вигуки нагадали мені про те, як колись давно я вішала над каміном панчоху для подарунків. Максим був у своїй гардеробній, а двері з його кімнати до моєї ми зачинили. Клеріс лишалася моїм єдиним союзником і любим другом. Сукня сиділа бездоганно. Я стояла нерухомо, ледь стримуючи нетерпіння, доки Клеріс невмілими пальцями застібала гачки.

— Гарно, мадам, — повторювала вона, відхиляючись на підборах назад, аби мене роздивитися. — Ця сукня пасувала б і самій королеві Англії.

— А як отам, під лівою пахвою? — схвильовано питала я. — Цю бретельку буде видно?

— Ні, мадам, нічого не видно.

— То як? Який у мене вигляд?

Не дочекавшись її відповіді, я почала крутитися й вертітися перед дзеркалом, то суплячись, то усміхаючись. Я вже почувалася інакше, мені більше не заважала моя зовнішність. Нарешті моя власна нудна особистість була прихована.

— Дай-но мені перуку, — схвильовано попросила я, — обережно, не зімни кучерів, щоб вони не розпрямилися. Вони мають бути пишними.

Клеріс стояла в мене за спиною, я бачила її кругле обличчя у дзеркалі поруч із моїм, її очі світилися, рот був напіввідкритий. Я зачесала своє власне прилизане волосся за вуха. Торкнулася тремтячими пальцями м’яких лискучих кучерів і нечутно засміялася, поглянувши на Клеріс.

— О, Клеріс, — мовила я, — що ж на це скаже містер де Вінтер?

Я накрила своє мишаче волосся кучерявою перукою, намагаючись приховати свій тріумф, не виказати себе усмішкою. Хтось підійшов до дверей і постукав.

— Хто там? — запанікувавши, спитала я. — Не заходьте.

— Не переймайтеся, люба, це я, — почувся голос Беатріс. — Вам ще довго? Я хочу на вас поглянути.