Розділ «16»

— Її можеш і не питати, — сказав Максим. — Вона нікому з нас не скаже. Це страшенна таємниця. Гадаю, вона навіть замовляла вбрання в Лондоні.

— Люба моя, — доволі вражено промовила Беатріс, — не кажіть тільки, що ви розтратилися і збираєтеся всіх нас присоромити! Ви ж знаєте, моє вбрання шили вдома.

— Не переймайтеся, — сміючись, відповіла я. — Насправді мій костюм досить простий. Але Максим дражнив мене, і я пообіцяла здивувати його, щоб він не повірив своїм очам.

— І правильно зробили, — підтримав Джайлз. — Максим узагалі поводиться надто зверхньо. Насправді ж він просто заздрить. Йому хочеться вбратися так, як і ми, але він не хоче в цьому зізнатись.

— Боже збав! — сказав Максим.

— А ви, Кроулі? — запитав Джайлз.

Френк набув винуватого вигляду.

— Я був такий зайнятий, що все вирішував останньої миті. Відшукав учора ввечері старі штани, смугастий тільник і подумав, що начеплю на око пов’язку та прийду в образі пірата.

— На Бога, чому ж ви не написали нам і не позичили вбрання у нас? — здивувалася Беатріс. — У нас є костюм голландця, який Роджер одягав минулої зими у Швейцарії. Він би чудово вам підійшов.

— Я забороняю своєму довіреному походжати тут у костюмі голландця, — мовив Максим. — Йому після цього ніхто не платитиме за оренду. Нехай краще вже буде піратом. Можливо, так йому вдасться когось із них залякати.

— Теж мені піратський костюм! — пробурмотіла мені на вухо Беатріс.

Я вдала, що не почула. Бідний Френк. Вона постійно до нього присікувалась.

— Скільки часу знадобиться, щоб нафарбувати мені обличчя? — запитав Джайлз.

— Щонайменше дві години, — відповіла Беатріс. — На твоєму місці я б уже почала про це думати. Скільки запрошених на обід?

— Шістнадцятеро, — сказав Максим, — враховуючи нас. Жодних незнайомців. Ти їх усіх знаєш.

— Я вже починаю непокоїтись, — мовила Беатріс. — Як же це весело! Я така рада, що ти вирішив знову влаштувати бал, Максиме.

— Це ти їй дякуй, — проказав той, киваючи на мене.

— Неправда! — заперечила я. — В усьому винна леді Кроуен.

— Нісенітниці! — усміхаючись до мене, мовив Максим. — Сама ж знаєш, що ти хвилюєшся, як дитина на своєму першому святі.

— Це не так.