Розділ «16»

Музикант кивнув головою, він мене зрозумів. Моє серце безглуздо тріпотіло, мої щоки палали. Як же це було весело! Як шалено, дурнувато, як по-дитячому весело! Я усміхнулася Клеріс, яка досі ховалася в коридорі. Підібрала поділ сукні. А тоді залою прокотився барабанний дріб, і на якусь мить я перелякалася, хоча й чекала на нього, знала, що він пролунає. Я побачила, як усі, хто стояв унизу, здивовані й спантеличені, задерли голови догори.

— Міс Керолайн де Вінтер, — проголосив ударник.

Я вийшла до сходів і зупинилась, усміхаючись, тримаючи капелюха в руці, як дівчина на картині. Я чекала на аплодисменти й сміх, які тривали б, доки я повільно спускалася б сходами. Ніхто не аплодував, ніхто не поворухнувся.

Усі витріщилися на мене, немов німі. Беатріс тихо скрикнула й затисла рот рукою. Я продовжувала усміхатись, узявшись однією рукою за перила.

— Добрий вечір, містере де Вінтер, — промовила я.

Максим не рухався. Тримаючи в руці келих, він не зводив із мене погляду. Він побілів як полотно. Зблід як смерть. Я помітила, як до нього наблизився Френк, буцімто хотів щось сказати, проте Максим відсторонив його. Я завагалася, однією ногою вже ставши на сходи. Щось було негаразд, вони чогось не зрозуміли. Чому в Максима такий вигляд? Чому вони всі завмерли, немов манекени, немовби їх загіпнотизували?

Не зводячи з мене очей, Максим підступив до сходів.

— Що ти, в біса, робиш? — запитав він.

Його очі гнівно виблискували. Обличчя досі було бліде як полотно.

Я не могла поворухнутись — стояла на місці, тримаючись рукою за перила.

— Це з картини, — проказала я, злякавшись його погляду й голосу. — З картини на хорах.

Запала тривала мовчанка. Ми продовжували дивитися одне на одного. Ніхто в залі не рухався. Піднявши до горла руку, я проковтнула застряглий у ньому клубок.

— Що сталося? — запитала я. — Що я такого зробила?

Якби ж вони лишень не витріщалися на мене отак, із похмурими непроникними обличчями! Якби хоч хтось що-небудь сказав! Коли Максим заговорив знову, я не впізнала його голосу. Спокійний і тихий, крижаний, геть не схожий на той, який я знала.

— Іди й перевдягнись, — мовив він. — Байдуже в що. Знайди звичайну вечірню сукню, згодиться будь-яка. Негайно! Доки ще ніхто не приїхав.

Я не здатна була мовити й слова і не зводила з нього погляду. На білій масці його обличчя очі здавалися єдиними ознаками життя.

— Чому ти стоїш? — запитав Максим, його голос зазвучав різко й незвично. — Не почула, що я тобі сказав?

Я розвернулась і, не бачачи нічого перед собою, помчала аркадою до коридорів. Промайнуло спантеличене обличчя ударника, який проголосив мій вихід. Я прошмигнула повз нього, спотикаючись і не дивлячись собі під ноги. Сльози засліпили мене. Я не розуміла, що відбувається. Клеріс зникла. У коридорі не було ні душі. Я озирнулася довкола, оглушена й затуркана, наче мене переслідували примари. Аж раптом помітила, що двері до західного крила були навстіж відчинені — хтось там стояв.

То була місіс Денверз. Мені ніколи не забути вираз її обличчя, огидний, переможний. Обличчя зловтішного диявола. Вона стояла й посміхалася.

Я побігла від неї довгим вузьким коридором до своєї кімнати, перечіплюючись через оборки сукні.