Розділ «16»

— Ні, ні, — сказала я, — не заходьте. Я не готова.

Схвильована Клеріс стояла поруч зі шпильками на долоні, я брала їх одна по одній і заколювала кучері, які розпушилися в коробці.

— Я зійду донизу, коли буду готова, — крикнула я. — Спускайтеся всі. Не чекайте на мене. Скажіть Максимові, що йому до мене не можна.

— Максим унизу, — сказала Беатріс. — Він заходив до нас. Казав, що стукав у двері вашої ванної, але ви не відповіли. Не затримуйтесь, люба, ви нас так заінтригували. Вам точно не потрібна допомога?

— Ні, — втративши самовладання, нетерпляче закричала я, — ідіть звідси, спускайтеся вниз!

Чому вона прийшла докучати мені саме в такий момент? Це мене роздратувало, я вже сама не розуміла, що роблю. Штрикнула шпилькою перуку й зламала її об кучері. Голосу Бетріс уже не було чути, певно, вона рушила коридором геть. Цікаво, чи задоволена вона своїм східним костюмом і чи вдалося Джайлзові розфарбувати обличчя? Які дурниці! Усе це. Навіщо ми це робимо, подумала я, чому ми поводимося так по-дитячому?!

Я не впізнавала обличчя, яке дивилося на мене із дзеркала. Очі здавалися значно більшими, рот тоншим, шкіра білою й чистою. Кучері невеличкою хмаркою обрамляли чоло.

Я оглянула цю жінку, яка була геть не схожа на мене, і усміхнулася, по-новому, повільно розтягнувши губи.

— О, Клеріс! — промовила я. — О, Клеріс!

Підібравши поділ сукні, я зробила перед нею реверанс, оборки підмели підлогу. Вона захоплено засміялася, збентежена, почервоніла, проте дуже задоволена. Я продефілювала вперед і назад перед дзеркалом, роздивляючись своє відображення.

— Відчиняй двері, — наказала я. — Я спускатимусь. Іди вперед і подивись, чи всі зібрались.

Вона побігла посміюючись, а я, притримуючи поділ, рушила вслід за нею коридором.

Клеріс озирнулась і покликала мене за собою.

— Вони внизу, — прошепотіла вона, — містер де Вінтер, майор і місіс Лейсі. Щойно прийшов містер Кроулі. Вони всі стоять у залі.

Я визирнула з-під аркади над головними сходами й поглянула вниз.

Так, вони всі були там. Джайлз у білому арабському вбранні із гучним реготом показував ножа, що висів у нього на поясі; Беатріс, закутана в незвичний зелений одяг, обвішана намистами, що ледь не волочилися за нею по підлозі; бідолашний сором’язливий Френк, який у своєму тільнику та моряцьких чоботях мав дещо безглуздий вигляд, і Максим, єдиний з усіх у звичайному вечірньому костюмі.

— Що вона там робить? — запитав Максим. — Вона вже кілька годин сидить у своїй кімнаті. Котра там година, Френку? Із хвилини на хвилину приїдуть на обід гості.

Музиканти вже перевдягнулись і стояли на хорах напоготові. Один із чоловіків настроював скрипку. Він тихенько зіграв гаму й щипнув струну. На портреті Керолайн де Вінтер засяяло світло.

Так, сукню скопіювали з мого малюнка достеменно. Рукави з буфами, пояс і стрічка, широкий крислатий капелюх, який я тримала в руці. А мої кучері були її кучерями, вони обрамляли моє обличчя так само, як на картині обрамляли її. Здається, я ще ніколи не відчувала такого захвату, не почувалася такою щасливою й гордою. Я помахала рукою чоловікові зі скрипкою, а тоді приклала пальця до вуст, показавши, щоб він мовчав. Той усміхнувся й поклонився. Підійшов хорами до аркади, де стояла я.

— Нехай ударник сповістить про мій вихід, — прошепотіла я, — нехай побарабанить — ви ж знаєте, як це робиться, — а тоді покличе міс Керолайн де Вінтер. Я хочу здивувати тих, хто внизу.