Розділ «15»

Вона розчинилася в хмарі пилу, а я рушила вздовж алеї.

Я задумалася, чи дуже вона змінилася відтоді, як Максимова бабуся, коли ще була молодою, їздила тут у своєму екіпажі. Вона усміхалася жінці, яка мешкала в сторожці, як я тепер. І в її часи дружина сторожа робила реверанс, підмітаючи своєю довгою широкою спідницею стежку. Мені ж ця жінка відповіла коротким кивком, а тоді покликала свого маленького сина, який бавився з кошенятами за сторожкою. Бабуся Максима схиляла голову, щоб її не зачепили гілки дерев, а кінь мчав риссю звивистою алеєю, по якій зараз ступала я. В ті часи алея була ширшою й рівнішою, краще доглянутою.

Гай ще не зазіхав на її територію. Я думала про бабусю, уявляючи її не такою, як побачила тепер, коли вона лежала на подушках, закутана в шаль. Я бачила її молодою, коли Мендерлей був для неї домом. Я уявляла, як вона блукає садом з маленьким хлопчиком, батьком Максима, який дріботів за нею з конячкою на палиці. Він, певно, був одягнений у цупку норфолкську куртку з круглим білим комірцем. Пікніки в бухті видавалися справжнім походом, задоволенням, яке вони нечасто собі дозволяли. Десь, у якомусь старому альбомі, має бути світлина: вся родина сидить виструнчившись, із рівнесенькими спинами довкола розстеленої на березі скатертини, а на задньому плані, поряд із величезним кошиком для їжі — прислуга. І також я бачила Максимову бабусю старшою, такою, як вона була кілька років тому. Коли походжала терасою в Мендерлеї, спираючись на тростину. І хтось ішов із нею поруч, сміючись, притримуючи її під руку. Висока, струнка й надзвичайно вродлива жінка, яка, за словами Беатріс, володіла даром приваблювати до себе людей. Її було легко вподобати, думала я, в неї було легко закохатися.

Дійшовши врешті-решт до кінця довгої алеї, я побачила перед будинком автомобіль Максима. Мені відлягло від серця, і я хутко забігла до зали. На столику лежали його капелюх і рукавички. Я рушила до бібліотеки і, підійшовши ближче, почула голоси — один з них лунав гучніше, голос Максима. Двері були зачинені. Перед тим як зайти, я завагалась.

— Можете написати йому й повідомити, щоб на майбутнє він тримався від Мендерлея подалі, чуєте? Хто мені про це розповів, вас не стосується, це не має жодного значення. Я дізнався, що вчора вдень тут бачили його автомобіль. Якщо ви хочете з ним бачитися, робіть це за межами Мендерлея. Я не хочу, щоб він з’являвся по цей бік воріт, зрозуміло? І запам’ятайте, я попереджаю вас востаннє.

Я шмигнула до сходів. Почула, як відчинилися двері бібліотеки. Швидко побігла нагору й зачаїлася на хорах. З бібліотеки вийшла місіс Денверз, причинивши за собою двері. Я притислася до стіни, щоб мене не помітили. Переді мною промайнуло її обличчя. Воно було сірим від злості, спотвореним, жахливим.

Місіс Денверз швидко й нечутно зійшла сходами нагору й зникла у дверях, які вели до західного крила.

Я вичекала хвилинку. Потому повільно спустилася сходами до бібліотеки. Відчинила двері й увійшла досередини. Максим стояв біля вікна, в руці тримав якісь листи. Він був обернений до мене спиною. На мить мені спало на думку знову нишком вийти, піднятися до своєї кімнати й посидіти там. Утім він, певно, мене почув, бо одразу ж роздратовано розвернувся.

— Хто там ще? — запитав Максим.

Я усміхнулася, простягнувши до нього руки.

— Привіт!

— О, це ти…

З першого ж погляду я помітила, що його щось надзвичайно розлютило. Міцно стиснуті губи, зблідлі й звужені ніздрі.

— Що ти робила? — поцікавився він.

Максим поцілував мене в маківку й обійняв за плечі. Мені здалося, що після того, як він полишив мене вчора, минула купа часу.

— Я їздила до твоєї бабусі, — відповіла я. — Сьогодні мене возила туди Беатріс.

— І як там старенька?

— Добре.

— А де Бі?

— Поїхала зустрічати Джайлза.