Розділ «15»

— Ви забуваєте, яка вона стара, — сказала я. — Чому вона має пам’ятати? Вона не пов’язує мене з Максимом. Для неї з ним пов’язана лише Ребекка.

Далі ми їхали мовчки. Коли я знову опинилась в автомобілі, мені аж полегшало. Мене зовсім не турбували швидка їзда та заноси на поворотах.

— Я й забула, що вона так любила Ребекку, — повільно проказала Беатріс. — Яка ж я дурна, що не передбачила чогось такого! Здається, вона не цілком зрозуміла, що стався нещасний випадок. О Господи, який жахливий день! Що ви тільки про мене подумаєте?

— Прошу вас, Беатріс, припиніть. Я ж кажу вам, мені однаково.

— Ребекка постійно з нею носилась. І запрошувала стареньку в Мендерлей. Бідолашна бабуся тоді була набагато жвавішою. Вона реготала з усього, що б їй Ребекка не сказала. Звісно, та завжди добре вміла розвеселити, і стара це в ній любила. Вона — я маю на увазі Ребекка — володіла надзвичайним даром приваблювати до себе людей; чоловіків, жінок, дітей, собак. Гадаю, старенька ніколи її не забуде. Ах, люба, за такий день ви мені не подякуєте.

— Мені однаково, однаково, — автоматично повторювала я. Якби ж тільки Беатріс облишила цю тему! Мене це не цікавило. Врешті-решт, яке це мало значення? Що взагалі мало значення?

— Джайлз дуже засмутиться, — сказала Беатріс. — Він звинувачуватиме мене в тому, що я вас туди повезла. «Який ідіотизм, Бі!» Я вже чую, як він це каже. На мене чекає добряча сварка.

— Не кажіть йому про це взагалі, — мовила я. — Було б краще, якби ми про це забули. Цю історію почнуть переповідати й роздувати.

— Джайлз зрозуміє, що щось негаразд, лишень поглянувши на моє обличчя. Мені ніколи нічого не вдавалося від нього приховати.

Я змовчала. Я розуміла, як ця історія поширюватиметься колом їхніх найближчих друзів. Я вже могла уявити собі невеличке товариство, що збереться на недільний ланч. Круглі очі, нашорошені вуха, зітхання й вигуки: «Боже мій, який жах! Що ж ви накоїли?», а затим: «І як вона до цього поставилася? Страшенна ганьба для всіх!»

Єдине, що мене непокоїло, — аби про це ніколи не почув Максим. Колись я, можливо, розповім про це Френкові Кроулі, проте не зараз і ще не скоро.

Невдовзі ми опинилися на вершині пагорба й виїхали на головну дорогу. Віддалік переді мною постали перші сірі дахи Керріта, і водночас праворуч, у долині, простягався густий гай Мендерлея, а за ним — море.

— Ви дуже поспішаєте додому? — запитала Беатріс.

— Ні, — відповіла я. — А що?

— Чи вважатимете ви мене останньою свинею, якщо я висаджу вас біля брами? Якщо я зараз гнатиму, мов знавісніла, то якраз устигну зустріти Джайлза з лондонського потяга і йому не доведеться замовляти на станції таксі.

— Звісно, — мовила я, — можу прогулятись по алеї.

— Спасибі, — подякувала вона.

Я відчула, що цей день її виснажив. Вона хотіла знову опинитися на самоті, а не лишатися на ще одне пізнє чаювання в Мендерлеї.

Я вийшла з автомобіля біля брами, і ми поцілували одна одну на прощання.

— І до наступної нашої зустрічі наберіть трохи ваги, — сказала Беатріс, — вам не пасує бути такою худою. Перекажіть Максимові моє вітання й вибачте за сьогоднішній день.