Розділ «2.12.3. Розвиток провідних галузей соціального комплексу України»

Для зміцнення вітчизняного ринку страхових послуг необхідно на концептуальному рівні чітко визначити роль та місце інституту страхування в державній політиці на довгострокову перспективу, привести страхове законодавство до міжнародних вимог, адаптувати його до нормативів, що застосовуються у світовій практиці (зокрема прийняти закон, який базуватиметься на досвіді страхових ринків провідних європейських країн та відповідатиме стану розвитку нашої держави).

Послуги лізингу

Розвиток лізингу є особливо актуальним для України з огляду на такі обставини. По-перше, українська економіка характеризується високим ступенем зношеності основних фондів. При цьому підприємства змушені залучати інвестиції переважно із власних коштів, оскільки кредити банків, кошти інститутів спільного інвестування та інші джерела зовнішнього фінансування становлять лише близько 20 % від загального обсягу капітальних вкладень в економіці. По-друге, у країні недостатньо розвинутий сектор малих та середніх підприємств, насамперед у зв'язку з ускладненим доступом до фінансування.

В Україні ще не склалася інфраструктура лізингових послуг і практично немає таких лізингових компаній, які могли б забезпечити належне технічне обслуговування об'єктів лізингу. Основні учасники лізингового бізнесу - банки - також неспроможні впоратися з таким завданням. Відсутність можливості надати сервісні послуги за лізингом - одна з найслабших сторін вітчизняного лізингового підприємництва порівняно з практикою інших країн.

За даними Всеукраїнської асоціації лізингу "Укрлізинг", на підставі опитування компаній, які входять до її складу, лізингові операції усе ще не зайняли вагомого місця як інструмент фінансування інвестицій. Пік розвитку ринку лізингу припадав на 1999-2000 рр., коли частка лізингових операцій в інвестиціях сягала близько 8 %. З того часу частка лізингу в інвестиціях постійно скорочувалася до 0,95 % на кінець 2010 р. Отже, обсяги лізингових операцій в Україні все ще істотно нижчі від потенційних (за оцінками експертів Світового банку, потенційний попит на лізингові послуги становить від 12 до 50 млрд дол. СІЛА).

Держава намагається відігравати активну роль на ринку лізингу: так в Україні діє НАК "Украгролізинг", яку було створено 2000 р. на базі Державного лізингового фонду, ВАТ "Укртранс-лізинг" (1999 р.) та ВАТ "Украгромашінвест" (1998 р.). Пріоритетними регіонами їх діяльності є Вінницька, Хмельницька, Житомирська, Кіровоградська, Черкаська області, а також аграрні регіони Причорномор'я.

Операції з лізингу також поширюються у великих містах та великих урбанізованих регіонах. Так, найбільша кількість лізингових операцій (переважно в галузі промислового виробництва і на транспорті) зафіксована в Київській, Донецькій, Луганській, Дніпропетровський, Львівській областях та в Криму.

Однак в Україні поки що темпи зростання лізингового ринку надзвичайно малі при великих потребах економіки в лізингу. Адже рівень зношеності основних фондів на підприємствах нашої держави становить у середньому 50 %, а в сільському господарстві, промисловості, будівництві, водному й авіаційному транспорті, соціальній сфері він перевищує 60 %, в тому числі зношеність рухомого майна, за оцінками експертів, досягає 80-90 %. Водночас показник співвідношення річних обсягів укладених лізингових угод до валового внутрішнього продукту в Україні майже у 20 разів менший, ніж у країнах, що демонструють швидкі темпи зростання. Потреба в інвестиціях, які вже сьогодні необхідні для оновлення основних засобів у нашій країні, майже у 70 разів перевищує реальний обсяг ринку лізингу.

Активне впровадження лізингових операцій в Україні сприятиме оновленню основних фондів завдяки збільшенню доступу підприємств до зовнішніх джерел фінансування інвестицій і розвитку малого та середнього бізнесу завдяки більшій доступності лізингових операцій порівняно з іншими інструментами запозичень. Крім того, розвиток лізингу стимулюватиме підвищення ефективності кредитної політики банків у результаті створення конкурентного середовища між джерелами фінансування та розвиток організованого вторинного ринку багатьох видів техніки.

Послуги вищої освіти

В Україні функціонує 358 вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації. За останні 15 років їх кількість збільшилась більш ніж удвічі. Це відбулось переважно за рахунок розширення мережі закладів освіти недержавної форми власності. Однак жоден з українських ВНЗ не входить нині до рейтингового списку 500 кращих університетів світу, еталоном у якому виступає Гарвард. Навіть знаменитий Московський державний університет знаходиться в ньому на 67-му місці.

В Україні діють вищі навчальні заклади державної, комунальної та приватної форм власності таких типів: університет, академія, інститут, консерваторія (музична академія), коледж, технікум, училище.

Університети, академії, інститути, консерваторії можуть здійснювати навчання за всіма типами програм підготовки (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр, кандидат наук), а також за програмами післядипломної освіти. Університету (академії) може бути надано статус національного за досягнення найвищих показників у науково-дослідній діяльності.

Сектор державної форми власності (вищі навчальні заклади, засновані державою, фінансуються з державного бюджету і підпорядковуються відповідному центральному органу виконавчої влади) включає 232 вузи III-IV рівнів акредитації і 5171-II рівнів. Серед них 141 університет, 52 академії, 39 інститутів і консерваторій, 128 коледжів, 231 технікум і 158 училищ.

Сектор приватної форми власності (вищий навчальний заклад, заснований на приватній власності і підпорядкований власнику (власникам)) налічує 126 вузів III-IV рівнів акредитації і 76 І-II рівнів. У тому числі 35 університетів, 9 академій, 82 інститути, 55 коледжів, 18 технікумів і 3 училища.

Провідними університетами України є: Національний університет "Києво-Могилянська академія" (заснований у 1632 р., відновлений у 1991 р.), Київський національний університет імені Тараса Шевченка (заснований у 1834 р.), Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут" (1898 р.), Львівський національний університет імені Івана Франка (1661 р.), Національний університет "Львівська політехніка" (1884 р.), Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича (1875 р.), Одеський національний університет імені 1.1. Мечникова (1865 р.), Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна (1805 р.), Національний технічний університет "Харківський політехнічний інститут" (1885 р.).

Нині у вищих навчальних закладах України навчається майже 3 млн студентів, у тому числі 2,5 млн у закладах III- IV рівнів. У всіх регіонах нашої держави переважають ВНЗ III- IV рівнів акредитації. Найбільша кількість студентів (200- 300 тис. осіб) навчається у вишах м. Києва та Харкова. На другому місці знаходяться університети Донецької, Дніпропетровської, Одеської, Львівської областей (90-140тис. студентів). Переважна більшість студентів отримує дипломи спеціалістів та молодших спеціалістів (60-80 %). Частка магістрів є доволі високою у ВНЗ м. Києва, Одеси, Дніпропетровська (8-11 %). Вищі навчальні заклади України III-IV рівнів акредитації готують переважно спеціалістів у галузі економіки, комерції та підприємництва (32 %), інженерії (22,3), освіти (10,5), права (9,3 %). Частка робітничих, аграрних, медичних, транспортних, математичних і природничих професій вкрай незначна.

Найбільша кількість викладачів, що мають науковий ступінь кандидата чи доктора наук, також спостерігається лише у великих освітянських центрах України (Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Львові, Одесі). Висока частка викладачів без наукового ступеня характерна для Чернігівської, Сумської, Луганської, Хмельницької, Івано-Франківської областей.

В Україні налічується 667 вищих навчальних закладів І- II рівнів акредитації. У них навчаються понад 500 тис. студентів. Найбільш популярними професіями серед студентів цих вишів є економіка, комерція та підприємництво (30,2 %), інженерія (27,6), медицина (14,5 %). Решта спеціальностей не набули особливого поширення.

Найбільша кількість вишів І-II рівнів акредитації характерна для м. Києва (переважають коледжі), Донецької області (переважають технікуми), а також для Харківщини, Львівщини, Одещини, Республіки Крим (переважають технікуми). Вкрай незначна кількість вишів цієї групи сформувалась на Волині, Рівненщині, Чернігівщині, Сумщині, а також на Закарпатті.