Розділ «1.5.4. Регіональна економіка і науково-інноваційні фактори її розвитку»

Здатність нововведень викликати перетворення як у сфері їх безпосереднього застосування, так і в інших виробництвах своєї галузі, а також інших галузях господарства регіону часто зумовлює неоднозначний вплив науково-технічного прогресу на економіку. Позитивний ефект, що досягається в результаті нововведень на будь-якому виробництві, може збільшуватися за рахунок виникнення подібних ефектів на суміжних підприємствах (скорочення споживання основних компонентів виробничого процесу), а може й зменшуватися за рахунок додаткових витрат (у результаті вищих вимог виробництва до господарства регіону - витрат на його перетворення, забезпечення висококваліфікованою робочою силою, компенсації підвищеного навантаження на навколишнє природне середовище тощо).

Організаційно науково-інноваційний потенціал держави формується в наукових закладах, частина з яких перебуває під юрисдикцією державних наукових установ (академії наук, державних вищих навчальних закладів тощо), частина має самостійний характер (галузеві науково-дослідні інститути та академії), а частина розміщена безпосередньо на промислових підприємствах (конструкторські бюро, наукові лабораторії, відділи інноваційного розвитку тощо). Державні осередки науки спрямовані переважно на фундаментальні наукові дослідження, вони визначають стратегічні напрямки інновацій. Конкретні новітні технології, інновації та ноу-хау розробляються в галузевих науково-дослідних інститутах (НДІ), наукових лабораторіях і конструкторських організаціях, що належать самим підприємствам або стороннім приватним особам. Така форма організації прикладних наукових досліджень дуже ефективна, вона спрямована на швидку розробку і впровадження ноу-хау. Сучасними формами організації науково-інноваційного потенціалу держави також виступають: інноваційні банки, фонди, страхові фірми, біржі, служби менеджменту, маркетингу, реклами, інформаційно-комунікаційні та сервісні організації, що здійснюють свою діяльність у науковій сфері.

Регіональне регулювання інноваційних процесів виявляється в таких функціях: участь у розробці та реалізації державних і регіональних програм розвитку підприємництва; фінансова, матеріально-технічна, організаційно-методична підтримка господарських суб'єктів; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій і кредитів. Суттєвим є також сприяння інноваційній діяльності підприємницьких структур, стимулювання розробки і виробництва нових видів продукції, освоєння прогресивних технологій, патентів, ноу-хау, участь у створенні ринкової інфраструктури, що забезпечує господарським суб'єктам сприятливі умови.

Найбільш прогресивними територіальними формами організації науково-інноваційного потенціалу є технополіси, технопарки, території пріоритетного розвитку (ТПР) та спеціальні (вільні) економічні зони (СБЗ). Технополіси за сутністю - це міста або відносно самостійні міські утворення, які розвиваються на базі об'єктів науки і високотехнологічного виробництва. У складі технополісів можуть бути "інкубатори" інновацій, які об'єднують під своїм дахом науково-технічні фірми з використанням ризикового капіталу; лабораторно-виробничі комплекси, які орієнтовані на впровадження нової техніки і технологій; сервісні підрозділи, що сприяють виробництву нової продукції та її поширенню; телекомунікаційні центри, які забезпечують можливості ділового спілкування, а поряд з ними - вищі навчальні заклади, установи побутового обслуговування, житлові масиви і місця відпочинку.

Технополіс - самодостатнє міське утворення з науково-дослідними установами, навчальними закладами, високотехнологічними і наукомісткими підприємствами, житловими масивами, об'єктами обслуговування та рекреації, комунікаціями. Функцією технополісу є максимальне використання унікального науково-виробничого та трудового потенціалу великого міста, його зручного економіко-географічного положення через формування життєво важливої для інноваційної діяльності інфраструктури. Створення технополісу дає можливість кардинально вирішити такі проблеми, як реконструкція матеріально-технічної бази науки та виробництва, забезпечення комфортабельним житлом, оздоровлення середовища, змістовне дозвілля.

Науково-технологічний парк - це комплекс дослідних інститутів, лабораторій, дослідних заводів, створюваних на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів з розвиненою інфраструктурою (лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлові приміщення).

Технопарк створюється для розвитку наукомістких технологій, наукомістких фірм. Це своєрідна фабрика з виробництва середніх і малих ризикових інноваційних підприємств. Одна з найважливіших функцій технопарку - постійне формування нового бізнесу і його підтримка. Проте технопарк має власну, відмінну від інших парків організаційно-функціональну структуру. В основу створення технопарків покладено такі принципи:

- координація діяльності та співробітництво таких головних ланок, як наука, вища школа, державний сектор виробництва, приватні компанії, місцеві та регіональні органи управління;

- підтримка малого наукомісткого бізнесу;

- концентрація і використання ризикового капіталу.

Спеціальні економічні зони та території пріоритетного розвитку є частиною території країни з особливим режимом функціонування. В їх межах інноваційна діяльність підприємств позбавляється (повністю чи частково) податкового тиску та інших державних стягнень, стимулюється за допомогою пільгового кредитування, субсидування, ринково-комерційного й інфраструктурного забезпечення. Розвиток новітніх форм організації науково-інноваційної діяльності в Україні істотно сприяє підвищенню ефективності функціонування господарського комплексу держави.

Науково-інноваційна сфера належить до тих галузей господарського комплексу України, які зазнали найбільш істотних змін в умовах трансформації економічних відносив. На думку спеціалістів з Інституту географії HAH України (Т.Ю. Мельниченок та ін.), загальні тенденції розвитку наукової діяльності в нашій державі свідчать про руйнацію наявної системи організації наукових досліджень та неефективність діяльності наукових ресурсів у країні. В цілому науковий потенціал України зазнає істотних структурних змін, пов'язаних зі скороченням діяльності великих (переважно державних) наукових установ, конструкторських бюро і проектних організацій, що розміщені у найбільших містах та орієнтовані на широкомасштабні та комплексні фундаментальні дослідження. Натомість поступово зростає частка дрібних комерційно спрямованих наукових інституцій, що розвиваються як у найбільших містах України, так і в їх найближчому оточенні. Вони надають окремі спеціалізовані науково-технічні послуги, пов'язані насамперед із впровадженням закордонних технологій, маркетингом і рекламною діяльністю.

Деформація організаційної та галузевої структури наукового комплексу України виявляється на регіональному рівні. Знижується роль традиційних осередків інноваційної діяльності держави, особливо в обласних центрах та у великих містах. Натомість зростає значення наукового комплексу ядер промислових агломерацій - Київського, Харківського, Дніпропетровського, Донецького. За даними КВЕД, із 458 міст України лише 120 здійснюють регулярні витрати на технологічні інновації, причому на 20 міст України припадає майже 90 % всієї інноваційної діяльності держави, а на ядра промислових агломерацій - 53 % (табл. 1.2).

Отже, для України характерна висококонцентрована структура формування інновацій із переважанням декількох основних центрів науково-дослідних робіт. Серед них насамперед слід виділити м. Київ, на яке припадає понад 28 % від усіх загальних інноваційних витрат. Потужний науковий потенціал міста формується завдяки розвиненій мережі НДІ, конструкторських бюро і лабораторій, а також багатьох недержавних науково-дослідних установ та проектних організацій. Київська наука залишається дієздатною та конкурентоспроможною завдяки столичному статусу міста, його міжнародній орієнтованості, розвитку процесів дифузії інновацій на європейському і світовому рівнях. Особливістю наукового комплексу Києва є його виключна спеціалізація на фундаментальній інноваційній діяльності в галузях обробної промисловості, зокрема в машинобудуванні, приладо- та верстатобудуванні, транспортному й авіаційному будуванні.

Науково-інноваційна сфера Харкова займає друге місце за обсягами науково-технічних розробок в Україні. її дослідження спрямовані переважно на пошук новітніх технологій в енергетичній сфері, в системі постачання газу, а також у добувній промисловості (див. табл. 1.2). Науковий потенціал міста підтримують НДІ технічного профілю, переважна більшість з яких займається фундаментальними і прикладними розробками.

Приблизно однакові позиції за обсягами витрат на технологічні інновації займають ядра Донецько-Макіївської і Дніпропетровсько-Дніпродзержинської промислових агломерацій (6-7 % від загальних показників). Характерною особливістю цих міст є те, що їх наукова діяльність спрямована переважно на обслуговування підприємств обробної промисловості. Витрати на інновації в добувних галузях та системі енергопостачання незначні.

Необхідно звернути увагу на доволі низькі показники розвитку науково-інноваційної діяльності в Одесі (1,79 % від загальних показників інноваційно-технологічних витрат) та у Львові (1,04 %). Вони спеціалізуються в основному на розвитку інновацій в обробній промисловості. Трансформаційні процеси у господарстві України негативно позначились на ефективності наукової діяльності підприємств цих обласних центрів. Для них характерне істотне скорочення інноваційних витрат, зменшення науково-технічного потенціалу, посилення технологічної відсталості виробництва.

Таблиця 1.2. Розвиток науково-технологічних інновацій у найбільших наукових центрах України. 2010 р.