Америці" (1851 p.), воно залишається актуальним для країн, які намагаються копіювати моделі західної демократії.
Види, форми, способи прояву політичної культури навіть у межах однієї держави та історичного періоду сильно видозмінюються. Російський політолог А. Панарін слушно зауважує, що сьогодні "самі нації розколюються за культурною ознакою", що ми маємо всі підставити віднести й до України XXI століття. Тому класифікацію видів та типів політичної культури ми будемо здійснювати за різними критеріями.
З точки зору суб'єктів політичної культури, можна розрізняти політичну культуру всього історично даного суспільства, окремого регіону (регіональна політична культура), політичну культуру соціальної групи, групи інтересів, політичну культуру правлячих еліт (верхівки), політичну культуру окремого індивіда чи значного гравця на „політичній шахівниці", тобто політичного лідера, вождя, а також культуру політичної діяльності менеджера-керівника.
Зауважимо, що у критичні періоди політичної історії суспільства окремі мислителі - інтелектуали негативно ставляться до політичної культури маси, як важливого суб'єкта сучасної політики. Так, іспанський мислитель Ортега - і - Гасет пише, що гіпердемократія — це такий стан суспільства, коли маса гадає, що має право накидати і давати законну силу своїм буденним, "кав'ярним" міркуванням. А раніше ця ж маса припускала, що меншина політиків зналась краще на політичних проблемах, ніж вона сама.
Для України, мабуть що, важливішим у здійсненні політично-правової реформи, побудові правової держави та громадянського суспільства є стирання різких розбіжностей у рівні та змісті політичної культури для різних регіонів, адже у східних регіонах домінують стереотипи відношення до політичного діяча за принципом "свій-чужий", а для західних областей критерієм для аналогічного відношення до політичного діяча є його позитивна оцінка національно-визвольного минулого батьківщини. Особливо стали виразними розбіжності політичних культур Сходу і Заходу України стосовно участі УПА в війні 1941-1945 pp., а тепер і ставлення до можливої участі України у системі колективної безпеки НАТО.
З точки зору явищ політичної культури та її поширення в масі серед учасників політичного процесу можна виокремити переважаючу (домінуючу) політичну культуру, тобто таку, норми і принципи якої засвоїла більшість, та політичну культуру опозиційних сил, що, як правило, знаходяться у меншості. Очевидно, що для останньої бажано було сформувати імператив співпраці, діалогу, конструктивної критики існуючого (встановленого на даний час) політичного порядку. Нормальна робота "тіньового кабінету", сформованого опозицією з метою контролю діючого, є явищем достатньої політичної культури протиборчих сил.
З точки зору включеності у конкретну політичну систему суспільства як важливої складової (елемент політичної системи) політична культура буде визначатись типом останньої, тобто цілого, а тому можлива демократична, авторитарна, тоталітарна або перехідна політична культура.
З точки зору суб'єкт - суб'єктних відносин, або конкретних видів політичної діяльності, можливі такі типи політичних культур:
а культура повсякденної політичної діяльності;
• культура виборчої (електоральної) участі;
• парламентська, депутатська культура;
• культура політичних інституцій та установ;
• політична владна культура;
• політична культура еліт;
• масова (регіональна) політична культура.
З точки зору рівня культури, традиційно виділяється патріархальний тип, підданський, та активістсько-громадянський типи. Таку класифікацію політичної культури запропонували Г. Алмонд та С. Верба у широковідомому творі" Civic culture" ("Громадянська культура").
У першому, патріархальному або парафіяльному ти пі культури на перший план виходить шанобливе ставлення пересічних громадян до влади та можновладців як до представників недосяжної вершини владних відносин, специфічний політичний інтерес у більшості населення відсутній, пасивність та очікування на патронаж держави являються домінуючим політичним відчуттям. У членів політичної спільноти практично відсутні потяги до пізнання політичних процесів та інститутів, вони не формують власних вимог до влади. Це так званий "нульовий" рівень політичної свідомості, якщо аналізувати його з позицій громадянина демократичної держави. Очевидно політичні знання замішуються почуттями і неосмисленими звичками до покори.
Для політичної культури підданського типу характерним є підтримка існуючих політичних порядків з позицій так званої „лояльності". Це відчуття того, що кожен громадянин є „підданим" своєї держави. У громадян, вірніше, у підданих держави, немає особливих високих політичних вимог до існуючого політичного режиму, як і готовності до активної участі у політичному житті країни. Така політична культура притаманна більшості громадян сучасних демократичних країн. Носії політичної культури такого типу втягнуті у пасивні політичні відносини і мають сталі орієнтації стосовно типу політичної системи як цілого та його окремих складових.
Активістська або громадянська політична культура може бути охарактеризована як така політична поведінка, коли кожен навіть із пересічних суб'єктів політичного життя має власну позицію, ідентифікує себе як учасника певних політичних процесів. Індивіди з цією культурою мають розвинену політичну свідомість на основі певних знань стосовно політичної системи рідної держави та світу, їм притаманна політична активність та готовність відстоювати свої політичні ідеали, виражати та захищати свої корінні інтереси.
Зрозуміло, що у „чистому" вигляді всі перераховані типи політичної культури знайти досить складно, бо у суспільстві діючими агентами політики виступають люди з різним рівнем політичної свідомості, навичок участі у політичному дійстві, мають усталені чи навпаки молоді традиції. Тому реальне суспільство складається з громадян з різними рівнями політичної культури і у цьому відношенні вони "не рівні". Для індустріальної демократичної політичної системи, на думку Г. Алмонда, характерним є таке співвідношення "чистих культур" - 30% підданської, 10% патріархальної, 60% активістської; для авторитарної політичної системи — 5% активістської, 85% підданської та 10% патріархальної політичних культур. Вказані пропорції умовні, однак вони виражають чіткий зв'язок типів культури і політичної системи, а також суміш різного рівня політичних культур у реальному житті.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи сучасної політології» автора Цюрупа М.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Структура, види, типи, форми прояву політичної культури“ на сторінці 2. Приємного читання.
