В сучасному суспільстві демократія виступає у декількох "іпостасях": партійної, парламентської, управлінської, державної, виробничої демократії тощо. Демократія виявляє своє буття не тільки формою урядування, а і способом життя, підходом до прийняття рішень, антиподом тоталітаризму.
Розглянемо вищевказані прояви демократії.
Соціальна демократія передбачає органічний зв'язок громадянського суспільства з владними державними структурами та різними формами самоврядування, у яких забезпечена постійна дієва участь соціуму (народу). Вона у соціальному аспекті означає: децентралізацію адміністративного управління, функціонування мережі корпоративних форм спільних дій, активізацію форм самоврядування та роботи місцевих, муніципальних органів, поширення соціального партнерства міждержавними, профспілковими організаціями та громадянами.
Парламентська демократія означає таку форму організації структури і роботи парламенту (представницького органу народної влади), завдячуючи якій забезпечена постійна участь як більшості, так і меншості у здійсненні його законодавчих функцій. Налагодження парламентської демократії є вкрай важливим для України, бо через відсутність законів про опозицію (Проект Закону „Про опозицію" знаходився у епіцентрі парламентської боротьби у поточному 2007 році) та неусталеність норм і процедур утворення більшості відбувався і продовжується перманентний політичний конфлікт всередині Верховної влади України. Непрозорість утворення більшості у Верховній Раді та її корозія демонструють низький рівень парламентської демократії в Україні.
Важливим є також визнання демократичних процедур при здійсненні виступів депутатів, при прийнятті рішень, правове та інформаційне забезпечення свободи слова (виступів) народних депутатів. Реальна парламентська демократія деформується чварами, аморальними діями, блокуванням роботи Верховної Ради, навіть бійками між народними депутатами, що знижує не тільки ефективність роботи, але і політичний авторитет вищого законодавчого органа.
Партійна демократія виходить з того, що у політичній партії має бути створена атмосфера вільного обговорення будь-якої партійно-політичної проблеми, що колегіально розробляються програми і рішення, партією керують колегіальні органи - центральний комітет, колегії та комітети. Партія демократичного штабу намагається уникнути вождізму і, як висловився один з лідерів більшовистської партії у 30-х роках XX століття Риков, стосовно намагань Й. Сталіна узурпувати ще й партійну владу: "Ніхто не має права виступати від імені партії". Непоганим прикладом справжньої внутрішньопартійної демократії стало обрання (!) на партійні посади 2 тисяч партійних функціонерів нещодавно утвореної Демократичної партії Італії трьома мільйонами учасниками партійних виборів.
Водночас партійна демократія пов'язана з внутрішньопартійною дисципліною — після прийняття рішення та демократичного обговорення нагальних політичних чи етичних проблем - воно має виконуватись усіма членами партії.
Демократія як стиль життя означає, що у будь-якій суспільній сфері та у приватному житті завжди має залишатись місце свободі вибору, свободі дій, обговоренню важливих проблем суспільного життя, тим самим вона запобігає як централізму та тоталітаризму, з одного боку, так з іншого боку - децентралізації та анархії (безвладдю). Демократія також протистоїть у цьому сенсі охлократії — незагнузданій владі натовпу, стосовно якої російський мислитель В. Розанов горесно радив молодому товаришу: "Тікай від натовпу („Беги толпы" у оригіналі)". Цікаво, що навіть англійський письменник-фантаст Г. Уелс на початку XX століття серед небезпек людства у майбутньому вбачав "надмірну демократію", загнуздувати яку має "Всесвітній уряд".
Значущою проблемою демократії є співвідношення свободи та рівності як різних політичних цінностей, реальне втілення котрих відбувається у відповідних інститутах демократії - прямої та представницької. Остання тепер є найбільш поширеною у вигляді демократичної держави з її верховною владою, котра не повинна поширюватись на невід'ємні соціально-політичні права особистості. Ще Томас Гоббс вказував, що навіть сильна монархічна держава не має втручатись у приватне життя людей.
Гарантією прав особистості в такій державі є розподіл повноважень гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової, децентралізація влади у всіх сферах, по вертикалі та по горизонталі. При цьому захист прав громадян бере на себе не тільки держава з формальним проголошенням їх у конституціях та Біллях про права, а і демократичні громадські та політичні асоціації. Вони стають посередником між центральною владою та різними прошарками суспільства.
В сучасних умовах ідея влади народу як носія загальної політичної волі, як джерела влади, а отже - суверена, увійшла у засади суспільного устрою та суспільну свідомість. Водночас залишається не вирішеною проблема „народ —чернь пу яку актуалізували іспанські діячі культури та філософи - Хуан Рамон Шменес, Ортега і Гассет перед початком громадянської війни 30-х років XX ст. у Іспанії. Малось на увазі, що народ — це не всі збіднілі, знедолені, це люди з певним рівнем політичної свідомості, культури, взаємоповаги, здатності нести тягар влади більшості. Тільки останні мають морально-політичне право на політичне правління.
В умовах нинішнього етапу розвитку громадянського суспільства і механізму демократії виникає ще одна проблема - забезпечення реального народовладдя та запобігання маніпуляцій з боку владних структур на спроможність громади виражати та реалізувати "загальну політичну волю". Відомо, що прихід до влади фашистської партії на чолі з А. Гітлером відбувся начебто за умов народної участі - на виборах за що політичну силу проголосувало більше 90 % виборців. Тепер стало зрозуміло, що народом вельми вдало маніпулювали. Деякі науковці (Р. Гриффин) слушно зауважують щодо наявності механізму маніпулювання свідомістю громадян як засобами політичної релігії", так і "політичного менеджменту", в результаті чого стає можливим відродження тоталітаризму через так званий "палігенезис", тобто відродження у нових соціально-політичних умовах.
Народ, від якого і має походити державно-організована влада, не є гомогенним суб'єктом, що наділений політичною волею та свідомістю. Вія постає таким тільки через єдність розмаїття дій громадян, щоб це розмаїття дій (комунікацій) було спрямованим на справжню реалізацію демократії. На наш погляд, неоднорідність народу (не гомогенність) має бути представлена у відповідних органах влади. В українському парламенті 2-го скликання серед парламентарів ще були вчені, лікарі, військовослужбовці, але у Верховній Раді України 5-го скликання вже не було представлено багато кого з мільйонних верств населення — це пенсіонери, студенти, вчителі, військовослужбовці, лікарі, селяни, шахтарі (перший з шахтарів був введений у Раду за списками Партії регіонів у січні 2007 р.).
У цьому контексті стає зрозумілим теза німецького політичного мислителя сучасності Юргена Хабермаса, який пропонує доповнити діючі парламентські установи інститутами, котрі піддавали б виконавчу владу, включаючи органи правосуддя, посиленому "народному тиску" (демократичному цивільному контролю) з боку політично свідомої громадськості. Такими інститутами мають стати некеровані адміністративною владою асоціації, тобто вільні об'єднання громадян, самодіяльні, самоврядовані народні організації. Таким чином, демократія стає нерозривно пов'язаною з громадянським суспільством і відповідно тільки там має шанси реалізуватись.
Складність феномену демократії та множинність форм її здійснення у конкретних суспільствах привели до створення декількох концепцій демократії.
Концепція колективної демократії Ж.- Ж. Руссо виходить з того, що правління має належати народові як суцільній масі, у якій "розчинено" індивіда, бо більше важать та мають суттєве значення для демократії, права всього народу (більшості), а не індивідуальні права та свободи конкретної людини.
Концепція представницької демократії заснована на передачі безпосередньої влади народним представникам — парламентарям, які від імені та за дорученням народу здійснюють керівництво суспільством. Річ у тому, і це визнавав Ж.- Ж. Руссо, ярий поборник безпосередньої демократії, що реально надати можливість правити десяткам мільйонів людей технічно неможливо. Більшість сучасних демократій є представницькими, але ми маємо намір піддати її критиці, якої майже немає у більшості підручників в Україні.
Концепція плюралістичної демократії робить наголос на тому, що демократія проявляється по-різному у кожній із суспільних сфер: політичній, економічній, науковій, соціальній тощо. Тому слід звернутись до ідей Аристотеля у "Політиці" стосовно різновидів демократії. У цього політичного мислителя тип демократії залежить від того, чим керується народовладдя (можна сказати, який у неї вищий закон). Якщо це „закон", то така демократія "найбільш стерпна форма з усіх гірших форм політичного правління". Значно більш гіршими різновидами демократії є ті, що керуються натовпом, "демагогами", тобто у яких законом виступає воля чи свавілля.
Ще однією проблемою демократії є співвідношення в ній національного та загальнолюдського (інтернаціонального) компоненту. М. Мірошниченко слушно зауважує, що в Україні завжди існували моральні (вимоги здорового глузду і справедливості) та правові чинники (звичаєве право) для обмеження самовладдя — Віче, громади, комуни тощо. Тому український монархізм був завжди обмежений, а потяг народу до самоврядування нездоланний, тобто демократія українського народу має глибоке історичне національно-культурне підґрунтя.
Таким чином, демократія — політичне народовладдя - є складним соціально-політичним феноменом, який своєрідно проявляється у всіх сферах суспільного життя на основі визнання народної волі або більшості населення даної держави первинною і яка має бути покладена у джерела влади.
Загрози реальній демократії та її захист
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи сучасної політології» автора Цюрупа М.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 3.9. Демократія. Громадянське суспільство. Правова держава.“ на сторінці 2. Приємного читання.
