Розділ 7. Утвердження ринкового господарства та його особливості в окремих країнах європейської цивілізації (кінець XVIII - середина XIX ст.). Економічна думка про суть та функціонування ринкової економіки

Організаційну структуру промисловості визначали підприємства з двома-чотирма працівниками, 60 % яких були французами. Значну роль продовжувала відігравати ручна праця. Одночасно характерною ознакою промислового розвитку була концентрація виробництва на основі акціонерного капіталу. Так, металургійні підприємства об'єдналися в акціонерне товариство "Коміте де Форш", залізниці - у шість акціонерних компаній.

Сформувалися промислові райони. Велика текстильна промисловість розташовувалася на півночі Франції, в Ельзасі, Лотарингії, металургійна - у Луарському басейні.

Франції належало друге місце у світі після Великої Британії за обсягами промислового виробництва та загальним економічним потенціалом.

Хронологічно та за темпами зростання виробництва промисловий переворот відбувався повільніше, ніж в Англії. Це пояснюється недостатнім інвестуванням, обмеженим промисловим кредитом. Банки Франції проводили спекулятивні та біржові операції, державні та зовнішні займи. Виробництво предметів обмеженого вжитку і розкоші механізувалося повільно. Панування дрібної власності та дешева робоча сила малоземельних селян гальмували розвиток великої промисловості та впровадження машин. Світова економічна криза 1857 р. і депресія 1860-х років, торговельний договір із Великою Британією 1860 р. про скасування або обмеження мита на англійські товари також уповільнили промислове зростання.

Після буржуазної революції 1789-1794 pp. характеризувалося такими процесами:

o концентрацією землі. У 1815 р. 0,6 % від загальної кількості власників землі володіли 42,3 % землі, 99,4 % - 57,7 % землі. У 1860-х роках близько 40 % землі належало власникам, що мали понад 40 га;

o дробленням селянської власності. Селянським господарствам належало в середньому 3-12 га землі, вони складалися з парцел переважно розміром до одного гектара. Була поширена оренда землі, зберігалася здольщина. Черезсмужжя обмежувало можливості інтенсифікації виробництва. Селянські господарства були основними виробниками сільськогосподарської продукції. Інтенсивно відбувався процес їхньої економічної диференціації. Зростала селянська заборгованість іпотечним банкам і лихварям. Кількість найманих працівників становила 0,9 млн осіб;

o повільним процесом механізації та технологізації сільськогосподарського виробництва. За цим показником та продуктивністю праці, рівнем заможності основної маси селян сільське господарство Франції відставало від таких європейських країн, як Велика Британія, Німеччина, Нідерланди, Бельгія тощо.

Вартість сільськогосподарської продукції впродовж 1812-1870-х років збільшилася від 3 до 7,5 млрд фр. Однак її частка у національному доході за період економіки вільної конкуренції зменшилася з 75 % до 57,5 %. Сільське господарство Франції посідало 11-те місце у світовому виробництві.

Темпи зростання фінансового капіталу

Були значно вищими порівняно з виробничим і комерційним. Перша половина XIX ст. - це період грюндерства - масового заснування банків. Основою банківської системи був Французький емісійний банк (1800), що здійснював операції з державними цінними паперами, надавав кредити урядові.

Сформувалася система комерційних кредитно-банківських установ: кредитні товариства, ощадні каси, приватні, у тому числі акціонерні банки, збирачі податків і нотаріуси в ролі банкірів. У 1818 р. відкрито першу ощадну касу, в 1852 р. створено перший акціонерний банк, у 1859 р. - перший депозитний акціонерний банк. Були заборонені спекулятивні операції та встановлений максимальний грошовий вклад. Утворились колоніальні банки, але вони поступалися англійським.

Паризька біржа перетворилася на світовий грошовий ринок, що надавав кредити урядам багатьох держав. Сума цінних паперів з 1851 до 1869 р. збільшилася у 3 рази і становила 33 млрд фр. На відміну від Лондонської, на Паризькій біржі продавали переважно не акції, а облігації як французького, так й інших урядів і приватних компаній.

Розвиток лихварства і спекулятивна гра на біржах пришвидшували концентрацію капіталу. Наприкінці 1960-х років 183 великих капіталісти володіли акціями та облігаціями на суму більш ніж 20 млрд фр. Сформувалася окрема верства населення, так званих рантьє, яка жила лише за рахунок процентів на капітал.

Франція за обсягом зовнішньоторговельного обороту протягом XIX ст. посідала друге місце після Великої Британії. Переважав імпорт товарів. Відставання експорту в 1,6 разу пояснювалося повільним розвитком господарства. Порівняно нерозвинена фабрична промисловість зумовила переважання споживацького експорту і пасивне сальдо торговельного балансу Франції. Головне місце у французькому експорті займали шовк, вина, меблі, шкіра, фарби, парфумерія та ювелірні вироби. У 1869 р. 64 % імпорту Франції становили промислова сировина і сільськогосподарські продукти.

Зовнішньоекономічна політика Франції характеризувалась суперечностями між фритредерством і протекціонізмом. Промислова буржуазія Франції відстоювала протекціоністські позиції. Прихильниками фритредерства були підприємці, які займалися внутрішньою торгівлею або залізничним будівництвом, зацікавлені у зниженні цін на металовироби, рейки, будівельні матеріали тощо.

Еволюція класичної політекономії у Франції пов'язана з творчістю Жана Батиста Сея

(1767-1832) -~ вченого-економіста, засновника французької школи класичної політичної економії. Він був послідовником і головним популяризатором ідей А. Сміта в континентальній Європі.

Найбільш значимі праці; "Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства" (1803), в якій автор першим виступив проти домінування фізіократичної теорії у французькій економічній думці, "Англія та англійці" (1814), "Катехізис політичної економії" (1817), "Повний курс політичної економії" (1828-1829).

Предметом політичної економії Ж.Б. Сей визначав дослідження законів, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням багатства, джерело зростання якого вбачав у виробничому потенціалі нації. Розширив смітівське розуміння багатства продуктами, які "мають вартість..., є виключною власністю їх власників", а також створюються у сфері послуг і є нематеріальними. Вважав, що продуктивною є праця як у сфері матеріального, так і нематеріального виробництва. Нематеріальні продукти (послуги) корисні для людей, мають мінову цінність і можуть обмінюватися у відповідних пропорціях на матеріальні продукти. Методологічною основою праць Ж.Б. Сея були смітівські принципи та методи: економічного лібералізму, саморегулювання економіки, досконалої конкуренції, об'єктивності та універсальності економічних законів тощо. Проте, на відміну від А. Сміта, вчений обмежував предмет політичної економіки позитивною стороною, визнавав лише теоретичне та описове її призначення. Наголошував на необхідності поєднання двох наукових методів дослідження: індуктивного і дедуктивного.