Розділ «8.4. Господарство України в останній третині XVIII-середині XIX ст.»

Економічний розвиток українських земель визначався складною взаємодією різних чинників, співіснуванням феодально-кріпосницької та ринкової економіки. У першій половині XIX ст. продовжувався процес формування основних ознак ринкового господарства: капіталістичної приватної власності та вільного підприємництва в усіх сферах економіки, самостійних товаровиробників як суб'єктів економіки, фінансово-грошової системи, національних ринків і ринкової інфраструктури. Становлення ринкової економіки гальмували феодально-кріпосницькі відносини, пережитки яких залишилися і після скасування кріпосного права в 1861 р., низька товарність сільського господарства, повільне формування підприємницької верстви, збереження дворянських привілеїв, низький життєвий рівень населення та обмежений споживчий ринок.

8.4.1. Промисловість Східної та Західної України. Особливості промислового перевороту

8.4.2. Організація та економіка сільського господарства в кінці XVIII - першій половиш XIX ст.

Україна була аграрною країною. У середині XIX ст. 74,5 % усього населення займалося сільським господарством, серед українців - 87,5 %. Зміни у сільському господарстві визначали пришвидшений розвиток товарно-грошових відносин і розклад феодально-кріпосницької системи господарства.

Аграрна політика Австрійської та Російської імперій спрямовувалася на збереження феодальної системи господарства.

В Австрійській імперії аграрне законодавство Марії Терези та Йосифа II ("терезіансько-йосифінські реформи") впродовж 1760-

1780-х років скасувало кріпосне право і впорядкувало селянське землекористування. Селяни перестали бути особисто залежними від власника землі та прикріпленими до неї, отримали елементарні громадянські права, адміністративно-судову підпорядкованість державі, здобули право вільно пересуватися по країні та "ходити" на заробітки, займатися ремеслом, спадково розпоряджатися рухомим майном, одружуватися на свій розсуд, обирати професію, навчатися у школах. Встановлювали норми земельної ренти залежно від кількості землі, що була в селян у користуванні. Панщину обмежили трьома днями на тиждень від господарства. Скасовували дворові повинності, роботи за звичаєм, монополію домену на купівлю продуктів селянських господарств, право пропінації. Селяни отримали право скаржитись на пана. Було встановлено сільське самоврядування, очолюване виборним війтом. Землі феодального маєтку поділили на рустикальні (селянські) та домініальні (фільваркові). Було проголошено комутацію ренти на грошовий чинш. Розміри державних і урбаріальних (на користь пана-землевласника) повинностей не могли перевищувати 30 % загального доходу від селянської землі (17,8 % - на користь пана, 12,2 % - держави). Селяни мали право "дотації" від власника землі на наділ, користування пасовищами і лісами, допомогу реманентом, опіку під час злиднів (так звані опікунські обов'язки). Проте поміщик залишався власником землі, зберігав верховну владу над особою селянина, міг вигнати його із землі, передати її іншому, користувався правом першості найму, платив за цінами, встановленими місцевою владою. У 1785-1788 рр. в Австрійській імперії проведено перший кадастр земель (йосифінська метрика). Шляхта і духовенство визначились як податкові стани. Встановили єдиний земельний податок для всіх категорій власності, а також норми прибутковості різних категорій земельних угідь.

Аграрне законодавство спричинило незадоволення шляхти. У 1790-х роках почався період феодальної реакції, було відновлено колишні норми феодальної ренти і повинностей. Шляхта залишалась повним власником домініальних земель і верховним - русти-кальних, намагалася позбавити селян права користування лісами та пасовищами. Селянин без дозволу поміщика не мав права залишити землю, а якщо отримував дозвіл на перехід в іншу домінію, був зобов'язаний знайти заміну.

У Російській імперії в 1837 р. створено Міністерство державного майна для вдосконалення управління державною власністю з метою зміцнення фінансів. Реформа 1839-1841 рр. дала змогу ліквідувати оренду державних маєтків, встановити податок на землю та доходи від промислів замість подушного, сприяла організації селянського кредиту, створенню виборних сільських і волосних управлінь, що залежали від губернських палат, державних маєтків. У 1847- 1848 рр. проведено інвентарну реформу поміщицьких селян Правобережжя. Землю, що була в користуванні селян, закріплювали за ними, спеціальні "інвентарі" регулювали повинності на користь поміщика. Після проведення реформи 83,25 % селян мали в користуванні присадибну та польову землю, 9,25 - садибу (городники), 7,5% селян були позбавлені наділів (бобилі).

Руйнувався монопольний характер феодальної власності на землю.

Вона була об'єктом купівлі-продажу. Російські закони дозволяли купувати землю міщанам, купцям і державним селянам. Наприкінці 1850-х років понад 34,5 тис. державних селян володіли більш ніж 86 тис. десятин землі. В Галичині у 1820 р. було дозволено купувати землю всім, у тому числі селянам. Перед аграрною реформою 1848 р. міським громадянам, церковним парафіям і вільним селянам належало 4 % землі. У структурі земельних відносин переважало приватне феодальне землеволодіння: у складі Російської монархії - 68-75 % залежно від регіону, у складі Австрійської імперії - 69-96 %.

Характерною ознакою феодального землеволодіння були латифундії. На Правобережжі та Півдні більше половини землі належало великим власникам. Одночасно майже 53 % дворян володіли до 20 кріпосних. У Галичині на одну домінію припадало в середньому 755 моргів землі (286 десятин). У Північній Буковині 77,75 % усієї землі володів релігійний фонд, утворений у 1786 р.

Значним землевласником залишилася держава. У Галичині в 1773 р. була одержавлена королівщина. В 1789 р. почався розпродаж державних (камеральних) маєтків. Якщо на початку панування Австрії в Галичині налічувалося 315 камеральних доміній, то в 1833 р. - 33. У 1774 р. проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Ліквідовано 54 монастирі. Священики греко-католицьких парафій та їхні родини звільнялися від панщини.

У соціальній структурі населення України більшість становили селяни, які поділялися на державних і приватних. Перед аграрною реформою 1861 р. у Наддніпрянській Україні це співвідношення дорівнювало відповідно 40,3 і 59,7 % від усіх селян, у губерніях Правобережної України - 42 і 58 %, Лівобережної України - 67,2 і 32,8 %, Південної - 69 і 31 %. Незначною була частина удільних селяни. На західноукраїнських землях приватні селяни становили приблизно 70 % населення.

Основним суб'єктом мікроекономічного рівня господарювання був феодальний маєток.

У другій половині XVIII - першій половині XIX ст. фільварково-доменіальне господарство остаточно перемогло. У Східній Україні доменіальні господарства називалися економіями. Співвідношення доменіальної та селянської надільної землі залежало від організації господарства. Загальною тенденцією був процес обезземелювання селян. Так, в останній третині ХУ1П ст. на Лівобережжі в селянському надільному користуванні перебувало приблизно 75 % приватної феодальної землі без лісів. Напередодні аграрної реформи 1861 р. цей показник становив 33,8 %. Землевласники володіли також лісами, а в Східній Україні - пасовищами і луками. В Галичині в користуванні селян перебувало 2/3 пасовищ і лук.

За підрахунками статистиків Полтавської губернії, для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків потрібно було 5 десятин землі на ревізьку душу. Більшість селян України не мали прожиткового мінімуму і змушені були займатися побічними заробітками.

Працю селян організовували на основі відробіткової ренти. В середині XIX ст. процент панщинних селян становив у Правобережній Україні 97,4 %, Лівобережній - 99,3, Південній - 99,9 %. За законом 1797 р. встановлено з тягла (селянської сім'ї, що складалася з чоловіка і жінки) щотижневу триденну панщину з вільною неділею, але фактично вона становили 4-6 днів. Були поширені денні "уроки" (відрядна форма праці), виконання яких займало 2-3 дні. Обов'язковими були додаткові повинності. Вартість панщинних повинностей учені оцінюють у 1416 руб. на особу. Селяни сплачували також натуральну і грошову ренти. їх переводили у дворові, на місячину, вони працювали на підприємствах. У Галичині в середині XIX ст. для збільшення ренти наділи ділили між синами, хоча за австрійськими законами лише старший син мав право успадкувати землю. Повинності селян становили 69 % від загального прибутку родини, з них 3/4 - панщина.

В організації сільського господарства зросло значення орендних відносин. В оренду здавали землі, право пропінації, млини, ставки, промисли, збір повинностей. Система орендних і посесійних відносин негативно впливала на розвиток селянського господарства. Орендарі (посесори) порушували договори оренди і, як наслідок, їх господарювання призводило до розорення маєтків, про що свідчили численні судові справи.