Розділ 7. Утвердження ринкового господарства та його особливості в окремих країнах європейської цивілізації (кінець XVIII - середина XIX ст.). Економічна думка про суть та функціонування ринкової економіки

У середині 1870-х років промисловий переворот не завершився. Переважало ремісничо-мануфактурне виробництво. Проте темпи розвитку промисловості були найбільшими в Європі. їх характеризує динаміка зростання валових обсягів промислового виробництва: у 1850 р. - 100 %, 1860 р. - 200, у 1870 р. - 350 %. Легка промисловість давала 2/3 від продукції всієї промисловості. Передовою на той час була структура важкої промисловості.

Сформувалися такі промислові райони: Рейнсько-Вестфальський, Саарський. Німеччина перетворилася на країну європейського транзиту.

Міське населення становило 33 %. На фабриках і заводах було зайнято 1,5 млн робітників. У ремеслі, домашній промисловості та на мануфактурах працювало 2 млн осіб.

Частка Німеччини у світовій промисловій продукції становила у 1850 р. - 15 %, у 1870 р. - 13 %.

Визначальною характеристикою аграрних відносин була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. У Пруссії за законом 1807 р. селянам надавалася особиста свобода, право розпоряджатись землею і майном, за юнкерами залишалась адміністративна та судова влада, регулювались питання землеустрою. Законами 1811 p., 1816 p. і 1821 p. регулювалось питання наділення селян, які мали повну упряж худоби і були записані у податкові списки, землею та ліквідовувались феодальна рента і повинності шляхом викупу в 25-18-кратному розмірі або повернення землевласнику 1/3-1/2 землі. У 1850 р. було узаконено право власності селянина на землю, яку він обробляв, але збережено викуп повинностей. За декларацією 1853 р. обмежувалась кількість землі, яку селянин міг отримати у власність. Викупна операція проводилася із розрахунку 4 % або 5 % річних на суму капіталізованої річної ренти з виплатою впродовж 41-56 років. Держава сплачувала поміщикам 4 % від загальної суми, надавала облігації на суму капіталізованої ренти для пред'явлення у будь-який приватний банк. Селянин став боржником держави, міг сплатити ціну землі грішми або частиною землі. Виплата проводилася щомісячно і прирівнювалася до державних податків. В інших німецьких землях до 70-х років XIX ст. феодальні порядки були ліквідовані на основі викупу землі та повинностей. Таким чином, збереглася та утвердилася велика земельна власність. У 1870-х роках 118 тис. дворян володіли 60 % землі. Феодальні маєтки перетворилися на великі ринкові підприємства. Посилився процес економічної диференціації селянства. На кінець XIX ст. поміщицьким і фермерським господарствам, які становили 13 % від усіх господарств, належало 71,4 % сільськогосподарських угідь, селянським господарствам площею до 10 га (87 % від усієї кількості) - 28,6 %.

Склалися дві основні моделі аграрного розвитку: у східних районах панувало велике юнкерське господарство, селянські господарства були малоземельними й обтяжені викупними платежами (прусський шлях розвитку); у західних районах країни переважали селянські та фермерські господарства.

Сільське господарство характеризувалося використанням досягнень агротехніки й агрохімії, підвищенням урожайності основних сільськогосподарських культур. Почали виготовляти та використовувати калійні та фосфорні мінеральні добрива. У середині XIX ст. Німеччина зайняла перше місце у світі з вирощування картоплі, цукрового буряку, на основі яких розвивалися горілчана, цукрова, крохмальна галузі харчової промисловості. Розширилися посіви технічних культур (льону, коноплі).

Були закладені у 50-ті роки XIX ст. її започаткували акціонерні товариства на правах командитних, що виникали в столицях малих німецьких держав, де не потрібен був спеціальний дозвіл. З утворенням Північнонімецького союзу законодавчо обмежили права місцевих банків на випуск банкнот, посилилась централізація емісійної справи в руках державної кредитної установи - Прусського банку (заснований у 1765 р.), що стало однією з основних умов створення єдиного економічного простору.

До середини XIX ст. кредитування промисловості та торгівлі здійснювали банківські доми Ротшильда, Шредера, Мендельсона, Блейхредера. На основі злиття їхнього капіталу та промислових фірм виникали великі акціонерні банки. Лише у Пруссії за 1850- 1870-ті роки засновано 20 акціонерних банків. їх особливістю був універсальний характер операцій: вклади, облік векселів, позики, емісія фондів, торгівля цінними паперами. Така організація банківської справи давала змогу контролювати потребу в кредиті промислових підприємств, мати інформацію про інші банки. Практикувалося об'єднання капіталів банків для проведення фінансових операцій за збереження самостійності.

Обсяги зовнішньої торгівлі за 1850-1860-ті роки збільшились утричі. Було досягнуто позитивне сальдо торговельного балансу. Експортували сільськогосподарську продукцію та продукцію харчової промисловості. Після утворення в 1833 р. Митного союзу підписано торговельні договори з Великою Британією, Бельгією, Грецією, Нідерландами, Туреччиною. У 1859-1860-х роках почали експортувати такі промислові товари, як металовироби, машини, тканини, цукор, та імпортувати сільськогосподарську продукцію, руду.

Економічну думку Німеччини представляють вчення Ф. Ліста та історична школа

Сформувалася як гетеродоксія для своєї епохи, альтернатива класичній політичній економії.

Історична школа в Німеччині виникла як реакція на конкретно-історичні особливості політичного і соціально-економічного розвитку. Панівне становище Великої Британії на світових ринках, проведення політики фритредерства німецькими землями в умовах повільного створення національної фабричної промисловості та відсутності внутрішнього ринку загрожували перетворенню країни у сировинний придаток і ринок збуту англійських товарів. Рекомендації класичної політичної економії були неспроможні визначити шляхи створення економічно незалежної держави.

Потужний вплив на погляди німецьких економістів мали традиції історико-філософської думки Німеччини, ідеї зростання національної громадянської самосвідомості та ідеологія романтизму, засновані на вимогах національної єдності та побудови могутньої німецької держави, які пропагували філософи Г.В. Гегель, В. Дільтей, І. Кант, Й. Фіхте, А. Мюллер, вчений-правознавець, засновник історичної школи права Ф.К. фон Савіньї.

Історична школа пройшла три етапи розвитку:

1) "стара" історична школа (40-60-ті роки XIX ст.), її представниками є В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс;

2) "молода", або "нова", історична школа (70-90-ті роки XIX ст.), її представляють Г. Шмоллер, Л. Брентано, А. Вагнер, К. Бюхер;

3) "новітня" історична школа, або третя хвиля (кінець XIX - 30-ті роки XX ст), її представники - В. Зомбарт, М. Вебер та ін. На її основі сформувався соціальний напрям, який започаткували Р. Штаммлер, Р. Штольцман та ін.

Представників історичної школи об'єднують методологічні засади економічного дослідження, альтернативні класичній школі.

o Філософсько-історичною основою були ідеї дослідження історії людського духу, самоцінності особистості та пріоритетності морального закону, визнання панівної ролі держави порівняно з індивідуумом і сім'єю.