Розділ «1.3. Проблеми періодизації історії економіки та економічної думки. Цивілізаційна парадигма суспільного розвитку»

Наукова періодизація - це узагальнена характеристика об'єкта дослідження шляхом поділу процесу розвитку на якісно відмінні періоди, усвідомлення його структурної еволюції в кожний конкретний період розвитку. Питання періодизації історичного розвитку господарських систем є дискусійним у вітчизняній і зарубіжній історико-економічній науці. На сьогодні загальновизнаної обґрунтованої концепції періодизації, що охопила б усю історію людства, не існує.

Функціонально-пізнавальне значення періодизації історії економіки полягає у визначенні логіки історичного розвитку господарських систем суспільства, характеристиці їхніх ключових періодів та етапів розвитку, якісних змін в них, дослідженні процесу зростання цілісності системи. Періодизація історії економічної думки ґрунтується на відтворенні особливостей економічних ідей у кожний конкретний період їх розвитку, врахуванні спадковості економічних знань, виявленні основних віх поступального розвитку.

З'ясування критеріїв періодизації розвитку економіки та економічної науки стало важливою науковою проблемою. Більшість сучасних дослідників наголошують на відмінностях у періодизаціях історико-економічної науки та загальної історії, оскільки предметом останньої є певні часові та просторові межі, в яких відбувається розвиток людського суспільства, перебіг історичного процесу. У зв'язку з цим події подаються в історичній ретроспективі, відповідно до історичної послідовності їх виникнення та розвитку. Історико-економічна наука досліджує якісні зміни в господарській системі та економічній думці, відображає зрушення, що виникли в результаті історичної еволюції. Тобто визначальними критеріями періодизації е зміни в процесі розвитку економіки та економічної науки з урахуванням історико-хронологічного підходу.

Основою сучасних концепцій періодизації є розгляд зазначеної проблеми, по-перше, в контексті цілісного осмислення всесвітньо-історичного розвитку як соціокультурного процесу, що розглядається як система, складовими якої є економічна, соціально-політична, культурно-інформаційна сфери людської життєдіяльності, їх взаємопов'язана якісна трансформація, по-друге, через визнання ідеї багатофакторності соціокультурного, у тому числі історико-економічного процесу (відносин економічної власності, технологічного способу виробництва, рівня розвитку товарно-грошових відносин, способу управління та координації економічної діяльності тощо), по-третє, на основі системно-синергетичної концепції.

Історично сформувалися два основних підходи до осмислення еволюційного розвитку людства.

Лінійно-поетапний (стадійний) підхід тракту є історію людства як сходження від нижчого до вищого, від простого до складного, однієї стадії до іншої - передбачуваний лінійний розвиток. Головна увага приділяється вивченню історичних процесів у часі, на основі внутрішніх (ендогенних) механізмів розвитку. Це погляди авторів Стародавнього Риму, доби Відродження та Просвітництва (Д. Віко, А. Джевонезі, Ж. Ж. Руссо, А.Р. Тюрго, Д. Юма, A. Фергюссона), представників еволюційно-прогресивістської парадигми (Ж.А. Кондорсе, К.А. Сен-Сімона, Г. Гегеля, О. Конта, С. Десницького, Ф. Ліста, Б. Гільдебранта, Г. Шмоллера, А. Вагнера, Л. Брентано, К. Бюхера, М. Костомарова, М. Грушевського, В. Винниченка, М. Драгоманова, І. Франка, М. Ковалевського, К. Поланьї,

B. Ростоу, Р. Арона, Д. Белла, Б. Тоффлера), формаційної парадигми (К. Маркса, В.І. Леніна, радянських вчених), а також модернізаційної та постмодернізаційної парадигм.

Циклічна модель історичного розвитку, або історичного кругообігу, акцентує увагу на просторовому аналізі історії, своєрідності просторово-тимчасових культур-цивілізацій, заперечує єдність, послідовність і закономірність розвитку людства. Вона зародилася у давніх цивілізаціях Індії та Китаю на ґрунті землеробства, розвивалася в античні часи (Платон, стоїки) та середньовіччя (арабський мислитель Ібн-Хальдун), розквітла в добу Відродження (М. Макіавеллі, Т. Кампанелла, Дж. Віко), а остаточно сформувалася в кінці XIX ст. - на початку XX ст. (концепції І. Гердера, Е. Мейєра, М. Данилевського, К. Леонтьева, О. Шпенглера, Ф. Ніцше).

Думки про поступальний рух економічного життя висловлювали давньоримські мислителі Овідій, Лукрецій Кар, Вітрувій. Так, Вітрувій зазначав, що господарська діяльність людини характеризується такими стадіями, як освоєння вогню, перехід до будівництва житла, приручення тварин, нагромадження досвіду та знань, винахід і вдосконалення знарядь праці для виробництва життєво необхідних благ. У XV-XVI ст. у працях Ф. Патріці, І. Барбаро, Г. Агріколи, А. Рамеллі формується ідея промисловості (ремесла) як джерела розвитку суспільства.

У добу комерціалізації економіки та Просвітництва другої половини XVIII ст. сформувалася еволюційна парадигма, що обґрунтовує повільний, лінійний, безкінечний, необоротний і висхідний розвиток людства, прогрес як загальний закон еволюції, критерієм періодизації історії було визначено суспільний поділ праці. Так, А.Р. Тюрго вперше ввів у науковий обіг поняття "прогрес" як розвиток більш досконалого із менш досконалого, писав про науково-технічний і суспільно-моральний прогрес людства на чолі з країнами Західної Європи. Історію економіки розглядав як послідовність таких етапів: 1) дикунство з мисливством; 2) приручення тварин; 3) освоєння землеробства, будівництво міст; 4) поява "механічних мистецтв" (ремесел), торгівлі, суспільного життя. А. Сміт виділив чотири стадії економічного розвитку людства: полювання, збиральництво, сільське господарство, комерційне суспільство. Ж.А. Кондорсе визнавав безконечність і незворотність еволюції людського суспільства, десять історичних епох від риболовства, збиральництва та полювання до прогресу людського розуму. В працях А. Фергюссона виокремлено три стадії господарського розвитку від мисливства і збиральництва до скотарства і землеробства, які вперше отримали назви дикунства, варварства та цивілізації1. Він обґрунтував зв'язок між формами господарювання, майновими відносинами та типами суспільної організації.

У XIX - середині XX ст. у лінійно-стадіальній моделі людського розвитку найвпливовішими були еволюційно-прогресивістська та формаційна парадигми. Відбувалося уточнення концепції стадійності історичного розвитку.

Представники еволюційного позитивізму XIX ст.

Філософи К.А. Сен-Сімон, 0. Конт і Г. Спенсер, культурологи та економісти Л.Г. Морган, Р. Джонс, Ф. Ліст, Ф. Тенніс сформували загальну теорію еволюції людства та концепцію основоположної ролі матеріального виробництва в суспільному житті. Наприклад, Ф. Ліст поділив історію економічного розвитку на п'ять стадій: дикунства, розвитку скотарства, землеробства, землеробсько-мануфактурну, землеробсько-мануфактурно-комерційну. У другій чверті XIX ст. археологи X. Томсен і Й. Ворсо розробили періодизацію археологічних пам'яток: кам'яний, бронзовий і залізний віки, яку науковці далі використовували для характеристики історичної еволюції, досліджуючи суспільний і технологічний розвиток. Л. Морган на основі аналізу окремих елементів матеріальної культури описав такі стадії первісного суспільства, як дикунство (поява людини, заняття рибальством, використання вогню, лука і стріл), варварство (відкриття гончарного виробництва, зародження тваринництва і землеробства, відкриття заліза). Він стверджував, що формування цивілізації започаткувало виникнення алфавіту та писемності. Р. Джонс сформулював поняття "економічна структура нації" як основу історико-економічного аналізу. На думку німецького соціолога Ф. Тенніса, історична еволюція відбувалася від первісної громади до аграрного та індустріального суспільства. Російський вчений Л.І. Мечников історію народного господарства поділяв на річковий, середземноморський та океанський періоди.

Представники німецької історичної школи (40-ві роки XIX ст. - 30-ті роки XX ст.)

Основним критерієм розвитку господарства визначали рівень відносної відокремленості господарських одиниць, спосіб розподілу та обміну життєвих благ (так звана мінова концепція). Б. Гільдебрант виокремив три стадії в історії господарства: "природне" натуральне господарство середніх віків, в умовах якого відсутній грошовий обіг і практикується обмін товару на товар; грошове господарство мануфактурного періоду, що характеризується поширенням грошей як посередника обміну; розвинене кредитне господарство, в якому обмін здійснюється переважно через кредит. Основу періодизації К. Бюхера становила довжина шляху товару від виробника до споживача: самодостатнє (домашнє) натуральне господарство; міське господарство, в умовах якого продукт переходить безпосередньо від виробника до споживача через місцевий ринок; народне господарство, де панує національний ринок. Згідно з концепцією В. Зомбарта і М. Вебера еволюцію економіки визначали індивідуальне, перехідне та соціальне господарства. Вчені обґрунтовували соціальний плюралізм (плюралізм факторів), що поєднує техніко-економічні, соціально-організаційні та соціально-психологічні чинники, проте надавали перевагу позаекономічним чинникам. Визначальним фактором формування капіталістичного суспільства М. Вебер вважав протестантську релігію, В. Зомбарт - війни, етнічні конфлікти, розкоші.

Представники американо-європейського неоеволюціонізму

(Г.В. Чайлд, Б.П. Чейні, Л. Вайт, Дж. Стюард) в 20-40-х роках XX ст. пояснювали стадійний розвиток господарства, використовуючи системний підхід і сучасні наукові досягнення, зокрема в археології. Британський археолог Г.В. Чайлд обґрунтував поняття "неолітична революція" - як перехідний період від стадії привласню-вального господарства (дикунства) до відтворювальної економіки (варварства), від мисливства і збиральництва до землеробства, скотарства і палеометалургії - та "міська революція" 9 змістом якої є поява перших міст як осередків цивілізаційного життя, перехід від первісності (варварства) до цивілізації. Вирішальним чинником еволюції суспільства вчені вважали технічний та технологічний поступ. Принципово важливою була ідея полілінійності (поліваріантності) загальної еволюції, взаємозв'язку розвитку суспільства і умов зовнішнього середовища, формування різних типів технолого-екологічних систем.

Постеволюціоністи 50-90-х років XX ст.

Історію людства розглядали як стадійний односпрямований соціокультурний поступ, що пройшов стадії доіндустріального та індустріального суспільств, основою розвитку яких є прогрес розуму, науки, техніки та економіки. Вчені зосереджували увагу переважно на двох проблемах: 1) механізмах переходу від привласнювального до відтворювального господарства і цивілізації; 2) концепції індустріального суспільства.