Розділ 1. Економічна теорія як наука

Марксистська політична економія ґрунтується на таких положеннях: 1) із теорії трудової вартості англійських класиків логічним способом виведена теорія додаткової вартості, що розкриває "таємницю експлуатації найманої праці капіталом" — привласнення кожним капіталістом неоплаченої частини вартості створеного робітниками продукту; 2) зроблено висновок про неминучість загибелі капіталістичної системи, оскільки у ній закладені антагоністичні суперечності: становище робітників буде невпинно погіршуватися через низьку платню, що спричинює зниження купівельної спроможності населення, а відтак, наближення криз перевиробництва і соціального вибуху; 3) прогнозується майбутнє, коли основні засоби виробництва будуть націоналізовані і на цій основі зорганізується безринкове планове колективне господарство (комунізм); у такому суспільстві люди житимуть за принципом "від кожного за здібностями, кожному за потребами".

Наприкінці XIX ст. у стані марксистів стався ідейний розкол на затятих послідовників вчення Маркса та його поміркованих критиків. У лоні перших найпомітніші дві ліворадикальні доктрини: ленінізм у Росії (XX ст.) та маоїзм у Китаї (50-70-ті рр. XX ст.).

На ґрунті переосмислення марксизму під впливом нових реалій економічного і соціально-політичного життя країн Заходу зародилися течії соціал-реформізму (кін. XIX — XX ст.) та радикальна політекономія (50-70-ті pp. XX ст.).

У колишньому СРСР марксистське економічне вчення як марксистсько-ленінське було перетворено в державну ідеологію. За іронією долі, Маркс, який критично переосмислив усі існуючі до нього економічні теорії й рішуче відкидав будь-які догми, був у радянські часи відмежований від усякої критики, а його теорія, позбавлена творчого розвитку, звелася до догми на кшталт релігії. Самоізоляція марксизму його ж ревнивими захисниками призвела це вчення до глибокої кризи.

Історична школа в економічній науці склалася в Німеччині в середині XIX ст. Піддавши критиці класичне, а згодом і марксистське, вчення, ця генерація науковців заперечувала існування загальних закономірностей економічного розвитку й акцентувала увагу на його національній специфіці, тобто вирішального значення надала особливостям умов господарського розвитку конкретної країни. "Стара історична школа" (Ф. Ліст, В. Рошер, К. Кніс) вважала предметом економічної науки вивчення історії національного господарства і, зважаючи на тодішню економічну відсталість Німеччини, обґрунтувала необхідність протекціоністської (захисної) політики держави. "Нова історична школа", що виникла пізніше (Г. Шмоллєр, Л. Брентано, К. Бюхер, В. Зомбарт), наголошувала на значущості для розвитку економіки соціальних інститутів, особливо правового та етичного регулювання з боку держави і профспілок.

Маржиналізм

Неокласицизм

Неокласична економічна теорія — наступниця класичної політичної економії, що виникла на основі концепції маржиналізму і панувала в науці до 30-х pp. XX ст. Здійснюючи мікроекономічний аналіз, неокласики дослідили закономірності оптимального режиму господарювання економічних суб'єктів за умов вільної конкуренції, модифікацію їхньої поведінки за умов монополізації ринку, розробили теорію ринкової рівноваги з використанням математичного інструментарію. Неокласична теорія економіки перетворилася фактично у прагматичну науку про раціональне господарювання. Серед найбільш цитованих економістів-неокласиків бачимо англійців А. Маршалла, А. Пігу, Ф. Еджуорта, італійця В. Парето, американця І. Фішера та ін.

Інституціоналізм

Кейнсіанство

Неолібералізм

Це модифікований (пристосований до нових економічних реалій) варіант неокласичної економічної теорії, що виник у 30-40 рр. XX ст. як реакція на кейнсіанство, а також на наслідки тоталітарних режимів (в СРСР та Німеччині). Яскраві представники неолібералізму: австрійці Л. Мізес і Ф. Гайєк, німці В. Ойкен і А. Рюстов, американець М. Фрідмен та ін. Неоліберали заперечують необхідність прямого державного втручання в економіку, визнаючи лише опосередковані форми державного регулювання економіки. На їхню думку, держава покликана забезпечити необхідні правові та економічні умови для ринкової конкуренції, а також соціальний захист населення.

Німецькі неоліберали розробили концепцію "соціального ринкового господарства", яка набула популярності після Другої світової війни у країнах Західної Європи.

Монетаризм — це найбільш популярна неоліберальна теорія у 60-90-ті рр. XX ст., яка переконує у можливостях стабілізації та зростання економіки шляхом здійснення виваженої монетарної політики, або контролю над пропозицією грошей. Главою сучасної монетаристської школи вважається М. Фрідмен. На його думку, усі найбільші економічні потрясіння, яких зазнало людство, пояснюються, головним чином, наслідками неграмотної грошової політики держави, а не збоями ринкової економіки як системи. Тому держава мусить якомога менше й обережніше втручатися у ринкові відносини.

"Нова класична" економічна теорія представляє собою, по суті, неокласичний напрям, що сформувався у 70-ті рр. XX ст. і, знову ж таки, у гострій полеміці з прибічниками кейнсіанства під впливом одночасного спаду економіки та росту цін у країнах з розвиненою ринковою економікою. Сучасні "нові класики" ратують за обмеження втручання держави в економіку для відновлення свободи дій ринкових сил. "Оновлену" неокласичну теорію представляють дві найбільш поширені теорії: раціональних очікувань та економіки пропозиції.

Теорія раціональних очікувань (американці Р. Лукас, Г. Беккер та ін.) заперечує ефективність кейнсіанських рецептів макроекономічної стабілізації, які ґрунтуються на надмірних державних витратах і дефіциті бюджету держави. Натомість стверджується, що, оскільки економічні суб'єкти ведуть себе виключно раціонально, чутливо реагуючи на зміни ринкової ситуації, передусім на зміни цін (інфляцію), постільки безпосереднє регулювання економіки державою є неефективним, наслідки такої економічної політики передбачити неможливо. Тому держава має встановити зрозумілі для всіх "правила гри" і обмежитися у своїй економічній політиці регулюванням грошової маси.

Теорія економіки пропозиції (американець А. Лафер, канадець Р. Манделл та ін.), на противагу кейнсіанству, головну увагу акцентує на сукупній пропозиції, її впливі на макроекономічну рівновагу. Аргументується думка, що обмеження пропозиції товарів і послуг провокує ріст цін (інфляцію) та інші проблеми. Тому економічну політику уряду доцільно будувати на таких принципах: оптимізації податкових ставок, які б забезпечували максимальні надходження до бюджету і, водночас, не послаблювали стимулів приватного підприємництва; скорочення державних витрат на соціальні програми; часткової приватизації державного сектору економіки тощо.

Таким чином, історія розвитку теоретико-економічної науки підводить нас до того висновку, що єдиної, всеосяжної й універсальної теорії економіки не існує й існувати практично не може, оскільки економічне життя динамічне, а у поведінці людей тісно переплітаються раціональні та ірраціональні начала. Тому кожна економічна теорія справедлива лише для певних умов. Рецепти економістів-теоретиків стають слушними, коли існують відповідні умови. Багатоманітність у житті — багатоманітність у теорії: у рамках такого економічного плюралізму тільки й може сформуватися економічне мислення. Власне у цьому й полягає позитив економічної теорії як такої.