Розділ. 21. Міжнародні валютні розрахунки

- забезпечення державами певного (незмінного) золотого вмісту своїх грошових одиниць, а отже, пропозиція грошей залежала від розмірів золотого запасу держави;

- обмінний курс валют встановлювався на основі їхнього золотого вмісту — золотого паритету. Золотий (монетний) паритет — це співвідношення між валютами різних країн, яке визначалося законодавством на основі рівності їх золотих вмістів. Саме ж золото вільно експортувалося та імпортувалося.

Таким чином, система золотого стандарту зобов'язувала уряди країн, що вели зовнішню торгівлю, встановлювати фіксовані валютні курси, тобто жорстко прив'язувати національні грошові одиниці до наявного у державі золота.

Наприклад, якщо англійський фунт стерлінгів містив 7,322 г. золота, а російський рубль — 0,774 г., то валютний курс фунта до рубля був на рівні: 1 ф.ст. = 9,46 руб.

Тоді купці мали вибір, чим розраховуватися — валютою чи золотом. Звісно, вибір був дешевшим варіантом. Щоб розрахуватися золотом за імпортований товар, потрібно було придбати на свою валюту золото і переправити його за кордон продавцю. У цьому зв'язку виникли б додаткові витрати на перевезення золота та його страхування в дорозі, а тоді б, відповідно, і повна вартість придбаного за золото товару була вищою. Але, за іншого випадку, якби курс іноземної валюти піднявся вище за цю вартість, то стало б вигідно розраховуватися саме золотом, а не купувати іноземну валюту. Інакше кажучи, обмінний курс валюти тоді не міг піднятися за золотий паритет більше, аніж на величину витрат по перевезенню золота в іншу країну. Цю межу коливань валютних курсів за золотого стандарту називають золотими точками. Таким чином, система золотого стандарту забезпечувала стійкість валютних курсів, а тому була надійним фундаментом валютних розрахунків між країнами.

Однак вона мала і недолік: була дорогою та інертною для політики уряду. Цей недолік і вирішив її долю: світова економічна криза 1929-1933 рр. довела її до краху. До початку Другої світової війни розвинені країни припинили вільний обмін своїх грошей на золото, якого хронічно бракувало. У роки війни господарства європейських країн зазнали значної руйнації, їх національні валюти знецінилися, тоді як економіка їхнього головного конкурента — США значно зміцнилася, а долар став набагато міцнішим завдяки масованим військовим поставкам країнам антифашистської коаліції. Так, на середину 1944 р. США зосередили у себе 84% світових резервів золота (без урахування запасів тодішнього СРСР).

Систему золотого стандарту замінила золотовалютна система, яка була ухвалена главами 44 держав у 1944 р. на конференції у Бреттон-Вудсі (США). Золотовалютна система ґрунтувалася на наступних принципах:

- національні валюти могли забезпечуватися не лише золотим запасом країни, але й доларами США, тобто натомість золотого паритету вводився золотодоларовий паритет;

-/ країни зобов'язувалися підтримувати твердий курс своєї валюти до долара. Для цього можна було використовувати золотодоларові резерви держави, а також позики від МВФ. Встановлювалася офіційна ціна золота — 35 дол. за тройську унцію, а США брали на себе зобов'язання не допускати надмірної емісії доларових банкнот;

- створювалися міжнародні валютно-фінансові організації — МВФ та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (головний інститут Світового банку) з метою регулювання фінансових відносин країн-учасниць цієї системи за допомогою спільно створених фондів.

Як бачимо, Бреттон-Вудська валютна система продовжила використання фіксованих валютних курсів з тією поправкою, що обмінні курси національних грошових одиниць надалі жорстко прив'язувалися до сильного американського долара та офіційної ціни на золото, яка стояла за ним. Тому цю систему валютного курсоутворення ще називають золотодоларовою.

Так, за збігом історичних обставин, долар США став панівною валютою світу. Про це згодом писав президент Франції Піде Голль: "Бреттон-Вудська система стала надто великим привілеєм, наданим світом американській національній грошовій одиниці". США скористалися цим привілеєм: оскільки їхній долар став виконувати функції міжнародної резервної валюти, то для них стало можливим здійснювати емісію доларів задля погашення дефіциту свого платіжного балансу. Таким чином американці грубо порушили своє зобов'язання, взяте у Бреттон-Вудсі. Як потім з'ясувалося, до 1970 р. вони емітували надлишкову доларову масу на суму майже 800 млрд. дол. Унаслідок цього ринкова ціна золота підскочила у 10 разів, досягши 350 дол. за унцію. У 1971 р. американці вже офіційно відмовилися обмінювати долари на золото по фіксованій ціні (35 дол.), оскільки більшу частину свого золотого запасу вони вже розпродали. Золота тоді у США було ушестеро менше порівняно з доларовою масою у міждержавному обігу. Через інфляцію долара країни почали відмовлятися від доларів як резервної валюти і віддавати перевагу золоту.

Окрім того, державам усе важче було підтримувати фіксовані паритети валют через постійні зміни у своїх платіжних балансах (валютних потоках). Часті ж зміни офіційних валютних курсів створювали додаткові труднощі у відносинах між країнами.

І вже на початку 1970-х рр. основи золотодоларової системи валютних курсів були серйозно підірвані. У США, які раніше домінували у світовій економіці, появилися сильні конкуренти з боку об'єднаної Європи та Японії. Ці країни спромоглися швидко відновити свій економічний потенціал і накопити великий запас доларів, який США були вже не в змозі конвертувати у золото. Прийшов час знову міняти "правила гри" на міжнародному валютному ринку.

У 1976 р. на конференції у Кінгстоні (Ямайка) глави провідних держав світу погодилися на нову валютну систему — систему вільно "плаваючих" валютних курсів. У Ямайську валютну систему, яка діє дотепер, закладено такі основні принципи:

- скасовано золотодоларове забезпечення національних грошових одиниць;

- валютні курси відпущено у вільне "плавання", тобто вони визначаються поточною кон'юнктурою ринку валют (співвідношенням попиту та пропозиції).

Отже, тепер діловий світ сходиться на тому, що валютні курси мають бути вільно плаваючими, тобто гнучко змінюватися під впливом стихійних ринкових сил. Найбільший позитивний ефект гнучких валютних курсів полягає в тому, що їх плавні коливання здатні автоматично урівноважувати платіжні баланси.

Покажемо цей ефект на умовному прикладі. Припустимо, Україна має пасивний платіжний баланс у торгівлі з Польщею. У такому разі обмінний курс гривні до злотого падатиме, адже брак в Україні злотих призведе до підвищення їх ціни (і відповідного знецінення гривні). Тоді полякам стане вигідно більше купувати наших товарів, які для них будуть дешевшими. Український експорт до Польщі зросте, а відтак, пасиви та активи платіжного балансу України вирівняються.

Разом з тим, вільно плаваючі валютні курси можуть породжувати неабиякі проблеми. Ці проблеми виникають тоді, коли курсові коливання стають частими і значними: вони негативно позначаються на зовнішньоторговельному обороті країни, на фінансовому стані її банківської системи, зрештою на самопочутті громадян, які мають валютні депозити або взяли валютні позики. Тому, як показує світова практика, сучасні держави віддають усе-таки перевагу не вільно, а керовано плаваючим валютним курсам.