Розділ. 21. Міжнародні валютні розрахунки

З виникненням світового господарства появився і новий різновид грошей — валюта. Валютою (від лат. valeo — стою; італ. valuta — ціна, вартість) зазвичай називають гроші, які беруть участь у зовнішньоекономічних зв'язках.

Утім, це поняття неоднозначне, його можна тлумачити і широко. В залежності від певних ознак виділяють такі основні групи валют (табл. 21.1).

Таблиця 21.1. Класифікація валют

Національні валюти — це грошові одиниці, які емітує кожна держава (швейцарський франк, канадський долар, українська гривня тощо).

Іноземні валюти — це грошові знаки іноземних держав (з погляду жителів даної країни).

Колективні валюти — це міжнародні грошові одиниці, які існують сьогодні у двох видах:

1) як штучна, або умовна, грошова одиниця, яка використовується для розрахунків у межах певної міжнародної фінансової організації. Так, члени МВФ у 1969 р. запровадили свою розрахункову одиницю — спеціальні права запозичення (СПЗ, англ.: SDR). Ця одиниця, що, на відміну від звичайних грошей, не має реального забезпечення, використовується для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках та як суто розрахункова одиниця. її вартість розраховується як середньозважена величина від ринкової вартості "кошика валют" провідних країн-членів МВФ. Зокрема, на період 2011-2015 рр. СПЗ розрахували на основі вартості (у доларах) "кошика" із чотирьох валют: долара США (частка 41,9%), євро (37,4%), англійського фунта стерлінгів (11,3%), японської єни (9,4%).

2) як грошова одиниця країн-учасниць регіонального інтеграційного об'єднання, яка використовується у безготівковій та готівковій формах. Такою є наразі колективна валюта ЄС — євро.

Валюти розрізняються також за стійкістю. Стійка, або тверда, валюта — це валюта, стійка відносно власного номіналу та курсів валют інших країн. Нестійка валюта — це валюта, що знецінюється відносно власного номіналу та курсів іноземних валют.

Тепер розглянемо чи не найбільш популярну характеристику валют — за ступенем свободи їх обміну та використання.

Вільно конвертована валюта (ВКВ) (від лат. — перетворення) — це валюта, що безперешкодно обмінюється на інші валюти. Таким привілейованим становищем сьогодні користуються валюти найбільш розвинених країн (долар США, євро, фунт стерлінгів, єна тощо). Завдяки тому, що їхня валюта є скрізь у світі абсолютно ліквідною, усі країни прагнуть її мати задля зовнішньоекономічних розрахунків, а також для створення і поповнення офіційних (державних) валютних резервів.

Частково конвертована валюта — це валюта тих країн, у яких застосовуються певні обмеження щодо валютних операцій, особливо для резидентів (як-от, обмін національних грошей на обмежене число іноземних валют, обмеження на вивіз і перекази валюти за кордон тощо). До таких валют сьогодні належить, зокрема, українська гривня.

Неконвертована валюта — це замкнута, ізольована від світу валюта тих держав, де діють суцільні валютні заборони та обмеження для резидентів і нерезидентів (заборона вільної купівлі-продажу іноземної валюти, її ввозу-вивозу без спеціального дозволу, вимога до національних експортерів здавати державі за офіційним курсом валютну виручку, жорстке нормування обміну валюти при виїзді за кордон тощо). Такий жорсткий валютний режим застосовується у багатьох слаборозвинених країнах, у яких дуже обмежені можливості експорту товарів і тому доводиться економити дефіцитну іноземну валюту. Такого режиму дотримуються і комуністичні країни, які з ідеологічних міркувань самоізолюють себе від решти світу (як-от, Північна Корея, Куба).

Самостійні держави прагнуть мати власну національну валюту. Своя валюта дає змогу: а) гнучко регулювати національну економіку через емісію грошей (кредитні процентні ставки, зайнятість тощо); б) захищати економіку від інфляції, яка може прийти із зовні; е) берегти інтереси країни у її зовнішніх економічних зв'язках через валютний курс. Яскравим прикладом цього є поведінка держав у складі ЄС. Частина його нових членів побоюється ще увійти до єврозони, аби не втратити контроль над грошовою сферою. Особливо прикметною у цьому плані є політика Великої Британії, яка вже понад 40 років перебуває у ЄС, а проте, прагне таки проводити власну грошово-кредитну політику. Інші ж країни-члени ЄС відмовилися від власної валюти заради вигод для бізнесу та своїх громадян (пришвидшення обміну валют та економія витрат на обміні).

Щоправда, сучасний світ настільки розмаїтий, що дає нам і інші приклади. У 2012 р. 22 країни світу не мали власної грошової одиниці, а натомість неї з тих чи інших історичних причин використовували американський долар або євро. Зокрема, долар США слугує офіційною валютою Панами, Еквадору, Сальвадору; євро — Андорри, Монако, Сан-Марино.

Існування різних національних валют породжує необхідність їх взаємного обміну задля оплати іноземних товарів і послуг. Так виник валютний ринок.

Валютний ринок — це сфера купівлі-продажу валют різних країн.

На валютному ринку, як і на будь-якому іншому ринку, взаємодіють попит та пропозиція, проявляються ті ж закономірності. Покупцями і продавцями на цьому ринку є фізичні та юридичні особи, але найбільші валютні потоки проходять через великі комерційні банки, небанківських посередників та Центральний банк.

Розрахунки на валютному ринку здійснюються у готівковий і безготівковий способи. При готівковому розрахунку використовують безпосередньо валюту, дорожні чеки або кредитні картки. Безготівкові розрахунки проводяться через банківські електронні платіжні системи та переказні векселі.

Співвідношення попиту та пропозиції валюти на ринку визначає її ціну — валютний курс.