Розділ. 16. Роль держави в ринковій економіці

Теорія суспільного вибору аналізує широке коло питань політичного життя країни, зокрема механізм прийняття рішень політиками (парламентом, урядом) стосовно виробництва суспільних благ, оподаткування, процедури ухвалення колективних рішень, лобізму тощо.

Ми маємо задатися питанням: якщо держава існує задля того, щоб забезпечувати своїх громадян суспільними (публічними) благами, то яким же чином вона визначає які саме блага потрібні її громадянам і, головне, скільки тих благ необхідно їм надати. Щоб відповісти на ці питання, ми повинні облишити свої ілюзії і стати реалістами щодо механізму прийняття політичних рішень.

Люди часто помиляються, коли думають, що держава як така завжди піклується про суспільні потреби. Насправді політики, які приходять до влади, як і всі живі люди, керуються насамперед власними егоїстичними (корисливими) міркуваннями.

Американські економісти Дж. Б'юккенен і Г. Таллок проаналізували процес прийняття політичних рішень, застосувавши інструментарій мікроекономічного аналізу — співставлення граничних витрат і граничних вигод. Інститути держави (органи влади) вони уявили як своєрідний ринок. Політики і виборці торгуються на цьому ринку так само, як і на звичайному ринку товарів і послуг. У ролі товарів на цьому ринку виступають голоси виборців та передвиборні обіцянки претендентів на державну владу. Наприклад, кандидат у народні депутати ладен обіцяти подолання безробіття і бідності, пристойні усім зарплати та пенсії, аби тільки виборці віддали йому на виборах свої голоси. Це обмін голосів та обіцянок. Якщо продавці звичайних товарів прагнуть одержати максимум прибутку, то політики воліють одержати максимум голосів.

Коли людина іде в крамницю, то вона, безумовно, поступає як раціональний суб'єкт: дорожить своїми грошима, ними вона голосує (купує) за потрібний їй товар, оцінивши попередньо його корисність для себе. А от коли люди як громадяни ідуть на вибори, щоб разом обрати найбільш достойних представляти державу і від їхнього імені приймати доленосні рішення, то чи можуть вони зробити раціональний колективний вибір, чи відбиватимуть результати загального голосування дійсні суспільні потреби? Іншими словами, питання у тому, чи досконала демократія, чи може вона гарантувати ефективність функціонування інституту держави.

Політичні вибори — це ще й механізм отримання інформації про те, яким саме суспільним благам виборці (суспільство) надають переваги. Голосуючи за своїх кандидатів і їхні обіцянки, виборці тим самим заявляють про величину суспільної потреби у тих чи інших благах.

Якою ж є процедура демократичних виборів, або, що те саме, прийняття колективних рішень?

У демократичних країнах діють такі правила ухвалення колективних рішень (чи то виборів депутатів, президента країни, голови уряду, мера міста, чи то ухвалення законопроекту, постанови комісії тощо):

- правило простої більшості голосів — перемагає той варіант, який набрав 50% +1 голос;

- правило відносної більшості голосів — перемагає та альтернатива, яка набрала більше голосів, аніж будь-яка інша;

- правило одностайності — перемагає те рішення, за яке проголосували усі, хто брав участь у голосуванні.

Демократія має дві організаційні форми:

1) пряма демократія — політична система, за якої кожен громадянин безпосередньо голосує за те чи інше рішення (на референдумі, на виборах депутатів і президента тощо);

2) представницька демократія — політична система, за якої громадяни обирають представників до виборних органів влади, а ті, у свою чергу, голосують за ті чи інші рішення (обирають уряд, ухвалюють закони, програми уряду тощо).

Хоча представницька демократія є складною, а проте, вона є найбільш поширеною формою волевиявлення громадян, оскільки за великої кількості виборців пряма демократія стає занадто дорогою. Голосування ж проводиться у більшості випадків за правилом простої більшості.

Цінність теорії суспільного вибору полягає у тому, що вона дозволяє нам більше дізнатися про недосконалість демократичних процедур прийняття політичних рішень, у яких ми періодично беремо участь. Інший американський економіст К. Ерроу в результаті свого дослідження прийшов до парадоксального висновку: попри демократичність правила голосування простою більшістю та раціональність мислення індивідів, прийняття раціонального (оптимального) колективного рішення неможливе! Колективний вибір завжди є задовільним, тобто виборці задовольняються тим, що їм пропонують. Цей результат дослідження Ерроу отримав назву "теореми неможливості".

Слабкість політичної демократії проявляється також у можливостях лобіювання тих чи інших рішень. Лобізм (від англ. lobby — кулуари) — це спосіб впливу певної групи виборців на представників влади з метою прийняття вигідного для них рішення. Лобісти прагнуть використати державну владу для отримання економічної вигоди (ренти) за рахунок суспільства, тобто шляхом обмеження вільної конкуренції (створення нерівних умов для усіх). Зокрема, заінтересовані групи лобіюють введення певних, вигідних тільки їм, законів або затримання прийняття назрілих законів; видачу ліцензій, надання податкових пільг тощо.

Крім того, на політичному ринку поширене явище, що має назву інформаційної асиметрії. Пересічний виборець зазвичай не володіє усією інформацією стосовно кожного кандидата, що балотується, чи питання, яке винесене, наприклад, на референдум. Збір такої інформації потребує чималих затрат часу і коштів. Водночас кожен припускає, що від його голосу мало що залежить. Ось чому чимало виборців або взагалі не беруть участі у виборах, або голосують, керуючись здебільшого емоціями, піддавшись впливу агітаційних гасел і телевізійних роликів політичних партій.

Тут доречно згадати И. Шумпетера, який з цього приводу висловився так: "Як тільки звичайний громадянин торкається політичних питань, він опускається на більш низький рівень розумової діяльності. Він аргументує і аналізує так, що це показалося б йому самому інфантильним стосовно сфери власних інтересів. Він знову стає дикуном: його мислення стає асоціативним та афективним"1.

Відома також практика роботи депутатського корпусу, коли депутату доводиться неформально домовлятися зі своїми колегами, аби ті підтримали його законопроект, обіцяний своїм виборцям. В обмін на це депутат погоджується підтримати законопроекти інших депутатів.