Розділ. 16. Роль держави в ринковій економіці

а) методи прямої дії — методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економіку (нормативно-законотворча діяльність, прямі фінансові витрати уряду, державні контракти і замовлення, фінансові преференції, фіксовані ціни, ліцензування, державні стандарти тощо);

б) методи непрямої дії — методи опосередкованого впливу держави на економіку (через стимули та санкції).

З-поміж усіх методів регулювання економіки державою перевага надається економічним (непрямим) методам. Це, звичайно, є запорукою ефективності втручання держави в економіку.

Безпосередня участь держави у виробництві так званих суспільних товарів і послуг формує державний сектор економіки. Державний сектор економіки — це комплекс господарських об'єктів, які повністю або частково належать центральним та місцевим органам влади і використовуються ними для виконання економічних, соціально-культурних і політичних функцій. Він включає майно органів державного управління (парламенту, уряду, адміністрації президента, місцевих адміністрацій, збройних сил, служб безпеки і охорони правопорядку), державні підприємства, банки, музеї, бібліотеки тощо.

Державні підприємства функціонують у трьох формах:

- казенні, або бюджетні, підприємства — підпорядковані міністерству, без поділу капіталу на частки (акції), фінансуються за рахунок державного бюджету (наприклад, монетний двір (банкнотна фабрика), підприємство по виготовленню ортопедичних засобів (протезів) для соціально захищених груп населення);

- державні, або публічні, корпорації — акціонерні (пайові) підприємства, у капіталі яких державі належить увесь чи тільки контрольний пакет акцій; працюють на умовах господарської самостійності, з керівником уряд укладає контракт (наприклад, підприємство, що займається видобутком золота, виробництвом зброї);

- змішані корпорації — акціонерні (пайові) товариства, у капіталі яких участь держави є незначною; працюють на комерційній основі. Фінансова участь держави у таких підприємствах зазвичай є явищем рідкісним і тимчасовим.

Частка державного сектора різна у різних країнах. Вона традиційно мала для США, Великобританії та Японії (там сьогодні вона не перевищує 3% від обсягу ВВП) і значна для країн Західної Європи (у Німеччині — 10%, Італії — 12%, Швеції — 14%, Австрії — 26%). Причому найбільшою є участь держави у сфері споживання (держава як покупець товарів), незначною вона є у сфері виробництва та майже відсутня у сфері обміну.

В останні десятиріччя в розвинених країнах світу задля подолання кризових явищ в економіці уряди вдалися до здійснення широкомасштабних програм приватизації та оздоровлення у такий спосіб державних фінансів. Та, попри істотне скорочення масштабів державного сектору, роль держави в економіці не лише не ослабла, а значно зміцнилася. Це дає науковцям привід говорити про модифікацію державного сектора економіки у нову (публічну) форму ефективної держави, яка реалізується через систему відносин "держава - корпоративний сектор". Беручи участь в акціонерному чи пайовому капіталі тих чи інших корпорацій, держава по суті формує інститути державно-приватного партнерства та соціальної відповідальності бізнесу. Така тісна співпраця держави й бізнесу сприяє активному залученню великого корпоративного капіталу до реалізації загальнонаціональних і регіональних програм економічного розвитку.

В Україні, як і в решти пострадянських країн (за виключенням Білорусі), в результаті приватизаційної кампанії також суттєво скоротився державний сектор економіки. Так, у 2012 р. на частку державного сектора припадало 37% створюваного ВВП. Але, за офіційними оцінками уряду, управління держмайном у 62,5% суб'єктів господарювання є неефективним, у 20,7% — задовільним і лишень у 6,2% — ефективним. Такий стан справ з використанням державної власності є свідченням значного ослаблення економічної ролі української держави, що проявилося у недостатньому наповненні її бюджету, а відтак і скороченні видатків на інвестиційні та соціальні програми.

Дуже важливо розуміти ту істину, що світ, у якому ми живемо, дуже суперечливий, а тому нам постійно доводиться робити непростий вибір. Управляти державою і поготів непросто. Керманичам держави варто не тільки бути економічно грамотними, а й сміливими і мужніми людьми. Це тому, що цілі економічної політики часто конфліктують одна з одною і тому політики потрапляють у ситуацію, коли їм доводиться обирати найменше із двох лих. Наприклад, перед урядом завжди стоїть дилема: стимулювати ріст економіки і заразом збільшення зайнятості чи стримувати інфляцію? Цю дилему, пригадаємо, добре ілюструє крива Філіпса (див. підрозділ 15.4). Коли інфляція стає лихом для країни, то боротьба з нею стає пріоритетним завданням держави, можливо, навіть ціною деякого спаду виробництва і збільшення безробіття. Коли ж інфляцію в основному приборкано, то пріоритетом політики уряду стає ріст економіки.

У демократичних країнах пріоритетні напрямки економічної політики держави напрацьовуються у вигляді суспільного консенсусу, який приводить до влади через загальні вибори ту політичну силу, котра, на думку більшості виборців, здатна реалізувати ці пріоритети. Необхідною передумовою реалізації ефективної економічної політики є наявність сильної державної влади (законодавчої, виконавчої, судової).

Економічна роль держави у різних країнах також різна. Це пояснюється історичними і національними особливостями кожної країни. Так, вагомим фактором активного втручання держави в економіку в країнах Західної Європи стала друга світова війна та її наслідки. У США та Канаді історично усталилася виразно ліберальна модель економіки, у якій за державою закріпилася, головним чином, регуляторна політика. Наприклад, США мають найпотужнішу мережу залізниць, яка створювалася приватним капіталом за активного сприяння держави, і тому залізничні компанії працюють у жорсткому конкурентному режимі. У західноєвропейських країнах основним власником залізниць, навпаки, виступає держава.

Як показує сучасна світова практика, система регулювання ринкової економіки інституційно представлена не лише органами державної влади (по горизонталі і вертикалі) та державними і комунальними господарськими організаціями. У відносини "держава - ринок" тепер вклинилися інститути громадянського суспільства, тобто добровільні об'єднання громадян задля захисту своїх прав та інтересів. Це — саморегулівні об'єднання промисловців і підприємців, банкірів, професійні спілки, асоціації (спілки) споживачів, інститути соціального партнерства, аналітичні та інформаційні центри тощо. Тож сьогодні в розвинених країнах чи не кожна галузь економіки у тій чи іншій мірі регулюється різноманітними функціональними інституціями (консалтинговими, аудиторськими, аналітично-рейтинговими, фінансовими та ін.). Такі інституції, зауважимо собі, породжені потребами реального сектору економіки, адже останній виступає замовником їхніх послуг і ці витрати включаються у вартість продукції. І вони себе виправдовують, бо завдяки наявності широкої мережі інституційних функціональних систем як регуляторів економіка набула ознак більшої стійкості і динамічності. Таким чином держава тепер перетворилася у головний координуючий центр усього господарського життя країни, який забезпечує нормальну роботу саморегулівних економічних систем і сприяє удосконаленню їхньої структури.

В Україні система державного регулювання економіки перебуває ще у стані формування. її з початку проголошення незалежності країни як держави довелося створювати майже з нуля. Проблема ускладнюється незавершеністю ринкових реформ, тотальною корупцією в державі, слабкістю інституцій громадянського суспільства.

16.4. Теорія суспільного вибору

Дослідження нагальних проблем державного регулювання економіки переконало учених у тому, що економічна теорія годиться для пояснень реальних процесів не лише в економіці, а й у політичній сфері. Тепер політика трактується як особлива різновидність ринку, де є свої товари, а відповідно і продавці та покупці. Так появилася на світ теорія суспільного вибору.

Теорія суспільного вибору — це економічний аналіз процесів прийняття політичних рішень.

Цей новий напрям економічних досліджень виник у середині XX ст. Його поява була зумовлена значним розширенням економічних функцій держави, зокрема збільшенням масштабів так званого державного сектора економіки та зростанням чисельності державного управлінського апарату.