Розділ. 12. Ринок землі та специфіка аграрного виробництва

Проблему ускладнює ще й та обставина, що попит на аграрну продукцію є нееластичним за ціною, тобто порівняно стійким і малорухливим. Так, за деякими розрахунками стосовно розвиненої ринкової економіки, для того, щоб збільшити обсяги реалізації своєї продукції на 10%, аграріям довелось би знизити продажні ціни аж на 40-50%.

Цінова нееластичність попиту на аграрну продукцію пояснюється тим, що:

1) первинні потреби населення мають межу насичення. Завдяки досягнутим високим життєвим стандартам у демократичних країнах люди більше переймаються потребами особистого матеріального комфорту, оздоровлення, піклуванням про власне майбутнє тощо. Така зміна структури споживання, певна річ, обмежує величину попиту на продовольство;

2) продуктивність праці в аграрному секторі економіки розвинених країн протягом останніх десятиліть зростала швидше, ніж в економіці загалом. Цього досягнуто, звичайно, завдяки впровадженням у це виробництво новітніх наукових досягнень. Підвищення продуктивності праці, як відомо, є фактором здешевлення чи, принаймні, стримування росту вартості продукції аграрного виробництва.

Проблема цін та низької доходності фермерських господарств існує в усіх країнах. Проілюструємо її на прикладі США.

Середньорічний дохід американської сім'ї на початку 90-х рр. становив 30,8 тис. дол. Та, аби досягти такого доходу для своєї сім'ї, тамтешній фермер повинен поставляти на ринок продукції не менше ніж на 100 тис. дол. За статистикою, ферм із таким обсягом продаж на той час було лише 13,7% (301 тис). Типова (середня) американська ферма має річний оборот від 40 до 100 тис. дол. (таких налічувалося 13,2%, або 286 тис). Отож, більшість американських фермерів мають майже удвічі менший дохід, аніж середня американська сім'я.

Суспільство не може залишатися байдужим до того, що стихія ринку підриває економіку аграрного виробництва. Тому практично в усіх країнах з ринковою економікою аграрне виробництво є об'єктом державної аграрної політики, метою якої є захист цього виду виробництва від негативного впливу ринку, вираженого у диспаритеті цін. В рамках цієї політики уряди розробляють спеціальні аграрні програми, які включають: питання цін на аграрну продукцію, обсягів виробництва і його доходності; питання кредитування і страхування; заходи щодо раціонального використання землі, лісів, водних ресурсів; основні напрямки наукових досліджень у цій сфері тощо.

Для подолання цінового диспаритету урядами практикуються різні методи. Так, у Норвегії, Фінляндії, Швейцарії, Японії урядова допомога становить понад 70% сукупних витрат фермерів, у США — 50%. У розвинених країнах державна фінансова підтримка аграрним товаровиробникам настільки велика, що сягає майже половини загальних витрат населення на продукти харчування.

Цікавою і повчальною для інших країн є аграрна політика, здійснювана в рамках Європейського Союзу (ЄС). Вона ґрунтується, головним чином, на системі субсидій (безоплатної фінансової допомоги), гарантованих мінімальних закупівельних цін та митного протекціонізму у торгівлі з країнами, що не входять у це об'єднання. Левова частка об'єднаного бюджету ЄС спрямовується на підтримку саме аграрної сфери економіки. Системою тамтешнього регулювання цін, зокрема, передбачено три рівні цін: 1) єдина контрольна ціна (вищий рівень); 2) ринкова ціна; 3) єдина закупівельна ціна (нижній рівень). У разі, якщо пропозиція стратегічно важливих видів аграрної продукції значно перевищить попит і через це їхня ринкова ціна знизиться до позначки ціни нижнього рівня, спеціально створений орган — Європейський фонд орієнтації та гарантування сільського господарства (ФЕОГА) — організовує через уряди країн-членів ЄС скупівлю цієї продукції; а у разі ж підвищення ринкових цін на цю продукцію вище рівня контрольної ціни, навпаки, здійснює товарну інтервенцію, тобто широкий збут раніше придбаної в аграріїв продукції.

Державне регулювання аграрної сфери в країнах ЄС передбачає дві вимоги:

1) забороняється імпорт (ввіз) сільськогосподарської продукції за ціною, нижчою від ціни її в країні-експортері. Таке обмеження здійснюється за допомогою гнучкої системи податків на імпорт і дає змогу підтримувати високі внутрішні ціни, вигідні для тамтешніх фермерів;

2) заохочується експорт (вивіз) сільськогосподарської продукції шляхом виплати доплат (субсидій) у вигляді різниці між високими внутрішніми цінами та нижчими цінами на зовнішніх ринках.

Ще донедавна європейські фермери отримували субсидії (доплати), пропорційні поголів'ю корів та кількості надоєного молока. Однак перевиробництво молока й молочної продукції змусило, починаючи з 2004 р., перейти до нового принципу субсидіювання фермерів — не за кількістю виробленої продукції, а за її якістю та забезпеченням охорони довкілля. За даними досліджень, у 15 країнах-старожилах ЄС 7% фермерів отримують 56% усіх субсидій. Це говорить про те, що держава береться стимулювати не всяке, а лише високоефективне виробництво, спроможне насичувати внутрішній ринок якісною продукцією і при цьому дотримуватись високих соціальних стандартів. Зекономлені таким чином на субсидіюванні агровиробників державні кошти спрямовуються на розвиток сільських територій: благоустрій сіл, розвиток сільської інфраструктури тощо.

Слід зазначити, що в усіх країнах з ринковою економікою держава робить ставку на великі, конкурентоспроможні фермерські господарства. Через це дрібні господарства поступово витісняються. В континентальних країнах ЄС до групи ризику в цьому смислі потрапляють господарства із земельними площами в 40-50 га, а в Англії — навіть із 150-200 га. Тож у цих країнах близько половини селянських сімей змушені поповнювати свій бюджет роботою поза своїм господарством.

В Україні сільське господарство переживає важкі часи. Після затяжної розрухи у 90-ті рр., пов'язаної із масовою реорганізацією господарств, не маючи необхідної економічної підтримки з боку уряду, воно зазнало і продовжує далі зазнавати величезних втрат і збитків через зростаючий диспаритет цін. За 1990-2009 рр. ціни на промислові товари, необхідні для аграрної галузі, зросли у 8 разів швидше, ніж ціни на сільськогосподарську продукцію. Внаслідок цього сільське господарство за даний період втратило 1,2 трлн. грн. доходу. Щодо урядової фінансової допомоги аграріям, то вона, у порівнянні з європейськими країнами, значно поступається як за обсягами, так і за ефективністю її надання. Так, якщо субсидії сільському господарству наприкінці 90-х рр. у Польщі становили 2,4% ВВП, в Угорщині — 2,2%, Чехії — 1,9%, загалом у країнах ЄС — 1,5%, то в Україні — лишень 0,2% (причому, ВВП України більш ніж удвічі менший від ВВП, наприклад, Польщі). І це притому, що кооперація між сільгоспвиробниками у нас перебуває в зародковому стані. Між тим, у вітчизняному аграрному виробництві ще чимало технологічних процесів і досі не механізовано, понад 70% робіт виконується вручну, а тому як наслідок продуктивність аграрної праці залишається низькою. Для налагодження доступного кредитування аграрних товаровиробників необхідним є створення системи Державного земельного (іпотечного) банку.