Розділ. 12. Ринок землі та специфіка аграрного виробництва

Потрібно лише розрізняти загальну пропозицію землі на національному ринку (в країні) та її пропозицію з погляду окремого суб'єкта (людини, фірми). Якщо загальна пропозиція землі абсолютно нееластична, то з погляду окремого покупця її пропозиція стає навіть дуже еластичною. Це означає, що у разі підвищення ціни землі попит на неї значно зростає, адже земля в усі часи цінувалася як реальне багатство.

Величина попиту на землю залежить від багатьох факторів, наприклад, від рівня земельного податку, наявності транспортних комунікацій та ліній електромереж, рівня інфляції. Так, підвищення рівня інфляції в країні призводить до збільшення попиту землю як реальний актив, а отже, і її ціни. Загалом у світі існує стійка тенденція до зростання ціни землі.

Рис. 12.2. Модель ринку землі

12.4. Проблеми розвитку аграрних господарств: ціни та доходи

Сучасне сільське господарство в країнах з розвиненою ринковою економікою значно змінилося у порівнянні з тим, яким воно було ще зовсім недавно, приміром, у першій половині XX ст. Воно, звичайно, не втратило своєї залежності від природних умов, але стало іншим, зазнало істотних змін.

По-перше, сільське господарство трансформувалося під впливом науково-технічного прогресу, що проявилося у застосуванні нових добрив, кормових концентратів для тварин, нових біотехнологій, у широкій механізації робіт та активному використанні новітніх комп'ютерно-інформаційних засобів.

По-друге, сільське господарство тісно інтегрувалося (вросло) в усю економіку країни. Зміна умов виробництва та значне піднесення продуктивності у цій галузі зробили її більш залежною від загальної економіки, від якої аграрії отримують технічні та інші засоби виробництва, різноманітні послуги. Водночас головною для них стала проблема ринків збуту продукції, продажних цін та рентабельності виробництва.

Якщо колись виробництво продовольства однозначно було функцією лише сільського господарства, то тепер левова частка цього виробництва припадає на промисловість, яка "модернізувала" виробничий процес, взявши на себе функції заготівлі, транспортування, зберігання, переробки сільгосппродукції. Як наслідок цих зрушень у структурі виробництва, нині лише чверть аграрної продукції поступає безпосередньо кінцевому споживачеві, а три чверті її стає сировиною для переробної індустрії.

Так на основі виробничої кооперації та інтеграції за сучасних умов сформувався і розвивається агропромисловий комплекс (АПК). Провідником такої інтеграції виступає промисловий і фінансовий капітал, який проникає у сільське господарство шляхом придбання земельних угідь, укладання контрактів на поставку ресурсів тощо. Бізнес, що пов'язаний з аграрним виробництвом та ініційований великим капіталом, отримав назву агробізнесу. Агробізнес організаційно оформився у такі структури, як агрофірми, агропромислові об'єднання, науково-виробничі об'єднання та інші.

Аграрно-промисловий комплекс включає в себе три основні сфери:

• сферу виробництва первинного та кінцевого продукту (аграрне виробництво та переробні галузі промисловості);

• сферу виробництва ресурсів для усіх ланок АПК (галузі промисловості, що продукують засоби праці для аграріїв, та система підготовки кадрів);

• виробничу та соціальну інфраструктуру АПК (шляхово-транспортне обслуговування, зв'язок, система заготівель і зберігання, житлово-побутова й соціально-культурна сфера тощо).

Повертаючись до суттєвих змін у характері сучасної аграрної економіки, варто звернути увагу на їхні два важливі соціальні наслідки:

1) індустріалізація та підвищення на її основі продуктивності виробництва призвели до швидкого скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві та часткового поповнення ними лав безробітних;

2) у теперішніх сільських трудівників значно виросли соціальні запити, вони прагнуть комфортно облаштувати своє життя, на рівні інших соціальних груп. Відповідно змінюється їхнє ставлення до аграрної праці та до отримуваних тут доходів. Ця обставина посилює міграційні процеси та актуалізує проблему державної підтримки аграрного виробництва.

Перетворення відособленого колись аграрного виробництва в аграрно-промислове та значне посилення конкуренції на ринку сільгосппродукції внаслідок підвищення продуктивності цього виробництва зумовили істотну диференціацію аграрних господарств. Дрібне господарство тепер уже виявляється неспроможним забезпечувати свого господаря прийнятним для нього доходом, оскільки дохід має покривати значно більші витрати (на придбання різних матеріалів, техніки, пального, можливо й орендні платежі) і при цьому забезпечувати добробут його сім'ї. Нове життя поставило дрібні аграрні господарства перед необхідністю розширення, нерідко навіть неодноразового розширення. Унаслідок процесів концентрації структура аграрних господарств змінюється на користь великих господарств, які мають потужну технічну базу і спроможні домовлятися з банками про більші, довші та дешевші позики. Ті ж господарства, які не в змозі оптимізувати на новий лад свої масштаби, змушені налагоджувати між собою кооперативні форми самозабезпечення технікою і фінансами, бо інакше їх очікує перспектива поглинання конкурентами або розорення.

Зміна економічних умов функціонування аграрних господарств найбільшою мірою проявилася у проблемах ціноутворення та доходів.

Аграрне виробництво не вписується в сучасну ринкову систему по тій причині, що аграрна продукція є товаром уже виняткового ринку — ринку чистої (досконалої) конкуренції. Наслідком такого ринкового становища для аграрних товаровиробників, передусім селян і фермерів, є те, що вони змушені реалізувати свою продукцію за цінами, які диктує їм ринок. Продажні ціни на сільгосппродукцію сильно коливаються в залежності від обсягу урожаю, а в період, коли урожай видасться щедрим, вони буквально обвалюються. Водночас на ринку ресурсів для аграріїв утримуються високі і негнучкі ціни, адже промислове виробництво у тій чи іншій мірі монополізоване. Це означає, що промислові фірми мають змогу здійснювати цінову політику, закладаючи в неї й власні інфляційні очікування. Відтак селяни та фермери просто таки змушені купувати необхідні ресурси за цінами, нав'язаними їм контрагентами.

Ціновий диспаритет, або невідповідність між продажними цінами на ринку сільгосппродукції (занижені ціни) та цінами на ринку промислових товарів (завищені ціни), є тими "ціновими ножицями", що позбавляють аграріїв значної частини доходів, послаблюючи стимули для розвитку підприємництва в аграрній сфері. Таким чином складається парадоксальна ситуація: з одного боку, аграрна праця забезпечує достатньою мірою все зростаючі первинні потреби населення і тому її значення важко переоцінити, а з другого, — спостерігається стійка тенденція відставання цін і доходів аграріїв від росту цін і доходів в усій економіці.