Розділ «Чарівники трішки помиляються»

До вечора в Бобернелі про лиху новину, яку приніс Бертрам, усі вже забули. Приготування до дня народждення були в розпалі. З вікна вежі так само курився й плив понад двором різнобарвний димок, а Іґраїна ще кілька разів прослизала сходами нагору й припадала вухом до грубих дубових дверей. Зрештою Альберт таки застукав її, бо під самісінькими дверима в неї раптом опустилося, гучно ляснувши, забороло. Брат гнався за дівчинкою через увесь замок аж до її кімнати. Там він, проказавши магічні слова, замкнув за нею двері й вирушив, весело насвистуючи, назад до чарівницької кімнати.

Щойно він пішов, Іґраїна спробувала вилізти у вікно, та коли вже поставила була ногу на підвіконня, просто перед самісіньким її носом три ядучо-зелені жирні павуки розіп’яли свої тенета. О, Альберт добре знав, чого боялася його сестричка! Отож не лишилося Іґраїні нічого іншого, як сидіти в кімнаті й чекати на свій день народження.

Згодом, коли над вежею вже зійшов місяць, вона скинула з себе кольчугу й лягла в ліжко. Сізіф мурчав, зручненько вмовстившись у неї на животі, а вона прислухалася до химерних наспівів, що їх з боку вежі доносив нічний вітер. Спершу вона думала лише про свій подарунок, але потім раптом знову згадала заклопотане Бертрамове обличчя. Іґраїна спробувала уявити собі отого Ґільґалада і його управителя із залізними шпичаками на обладунку. Отже, в Бобернельському замку невдовзі, либонь, має щось статися, тільки Іґраїна не знала — радіти цьому чи ні. Сповнена тривоги, з важкою від думок головою, дівчинка перекидалася в ліжку з боку на бік. Вона міркувала про те, чи баронеса справді вирушила на прощу, не попрощавшись із Ланцелотом, і нарешті заснула.

Серед ночі Іґраїна злякано прокинулася від того, що Альберт відчинив двері й з ліхтарем у руці переступив поріг її темної кімнати.

— Що таке? — промовила сонна Іґраїна, спихаючи з себе Сізіфа.

Альберт збентежено прокашлявся й струсив зі свого скуйовдженого чуба рожеву цукрову пудру.

— Ну… е-е… той… — Він знову прокашлявся. — У нашому чаруванні сталася невеличка помилка… Обмовка… Знаєш, таке часом трапляється…

Іґраїна притьма зіскочила з ліжка, підбігла до вікна й визирнула. Але замковий двір тихо і мирно дрімав собі в місячному сяйві, й вежа також стояла не кривіше, ніж завжди.

— Яка помилка? — насторожилася дівчинка й недовірливо обернулася до Альберта. — Луснув подарунок мені на день народження?

— Та ні! Ні, ні! — спалахнув Альберт. — Твій подарунок готовий. Він вийшов… е-е… він вийшов чудовий. Ось тільки… тільки… — Хлопець уже вкотре прилизав долонею чуба. — Тільки коли ми хотіли були навести останній лиск, мама помилилася на слові, і тоді воно й сталося.

— Що? — вигукнула Іґраїна. — Що сталося, чорт забирай?

— Зараз сама побачиш, — промимрив Альберт і, взявши її за руку, потяг за собою через геть темний замок, потім через залитий місячним світлом двір, а тоді сходами на вежу.

Перед чарівницькою кімнатою вони стали. Вкрай пригнічений, Альберт штовхнув двері.

Страшенно збуджені чародійні книжки, розмахуючи ручками, безладно бігали по кімнаті, й кожна щось белькотіла собі під ніс. А серед склянок та слоїків, повних листя, квіток та потовченого каміння, стояли дві свині — чорна й рожева.

— Вітаю, голубонько! — озвалася чорна свиня на диво м’яким голосом красуні Мелісанди.

— От напасть, еге ж? — промовила рожева свиня голосом сера Ламорака.

Іґраїна вхопила ротом повітря, витріщила очі так, що вони мало не повикочувалися з орбіт, — і не спромоглася вимовити жодного слова.

— На щастя, подарунок тобі в нас був уже майже готовий, — сказав сер Ламорак. — Бракувало лише однієї дрібнички. Та помовчте хоч трохи! — обернувся він до книжок.

Чародійні книжки ображено понадували губки й повсідалися на килим.