Розділ «Чарівники трішки помиляються»

— Ось поглянь, голубонько, — сказала чорна свиня й подріботіла до чарівницького крісла сера Ламорака, де лежав величезний пакунок. — Альберт, перед тим як будити тебе, швиденько його загорнув. Ти коли хочеш розгорнути — зараз чи вже після сніданку?

Іґраїна приголомшено подивилася спершу на той величезний пакунок, потім на свою вкриту щетиною матір, що мала хвостика бубликом.

— Краще я розгорну його після того, мамо, як ви з татом обернетеся знову на людей, — нарешті відповіла вона.

Чародійні книжки глузливо захихотіли.

— Гаразд, доцю, — хрюкнув собі під ніс сер Ламорак і трохи незграбно задньою ногою почухав рильце. — На жаль, є в нас одна невеличка проблемка. Ми з прикрістю з’ясували, що слоїк, де було волосся рудого велета, порожній.

— Геть порожній, — додала, зітхнувши, красуня Мелісанда.

— І що це означає? — стривожено спитала Іґраїна. Вона просто не могла збагнути, на що пішли всі оті чарівницькі приварки та примішки.

— А ми ще два місяці тому нагадували Альбертові про те, що цей слоїк порожній, — ущипливо проказала досить грубенька чародійна книжка в золотій оправі. — Але ж він ох і недбайливий! Так хлопець повік не стане справжнім чарівником.

Решта книжок, підштовхуючи одна одну ліктями, зловтішно закивали головами.

— Ну, добре, добре. Я, звісно, мав би подбати про велетове волосся одразу. — Альберт кинув на книжки сердитий погляд. — Але ж воно не росте над першим-ліпшим ровом з водою, чи не так?

— Та що це, зрештою, означає? — нетерпляче вигукнула Іґраїна.

Альберт знічено прокашлявся й сказав:

— Без велетового волосся наші тато й мама зостануться свиньми.

— Годі й сумніватися, — пропищала найменша чародійна книжечка. — Тепер уже нічого не вдієш. Пізно!

— Як?! — приголомшено вигукнула Іґраїна. — Чи не хочете ви сказати, що відтепер оці дві свині будуть моїми батьком-матірю?

— Бути свинею, голубонько, — це не так уже й неприємно, — відказала красуня Мелісанда, яка й досі ще мала чудові блакитні очі. — Одне слово, якщо це тебе не дуже бентежить…

— Ну, звісно, щоб дуже, то ні, — пробурмотіла Іґраїна, поглядаючи згори вниз на батька й матір. І раптом вона не стрималася й усміхнулась: — У вас такий кумедний вигляд! Особливо в тебе, тату. А рожевий колір тобі личить.

— О, дякую, — мовив сер Ламорак і збентежено потерся рильцем об ніжку крісла.

— А чи не змогла б роздобути те волосся де-небудь я? — спитала Іґраїна. — Де ви досі його брали?

— О, тут неподалік живуть кілька велетів, — відповів сер Ламорак. — Але тобі довелося б їхати туди верхи все ж таки надто довго, а часи нині страшні й небезпечні.