Розділ «Одноокий герцог»

Проїздити з коштовним велетовим волоссям повз Дюстерфельз Іґраїна не зважилася. То було ще велике щастя, що їй вдалося втекти з Ґільґаладового замку, і тепер вона на саму згадку про стріли, що свистіли в неї над головою, все ще здригалася від жаху. Тож Іґраїна зі Смутним лицарем повернули на схід, де над землями й людьми владарював Одноокий герцог. Доти ні Іґраїна, ні Смутний лицар цим шляхом ніколи не їздили, однак дівчинка знала, що Ельфова річка приведе їх до Шепітного лісу.

Невдовзі річку оточив густий ліс. У ньому легше було сховатися від допитливих очей, але поміж дерев Іґраїна з лицарем посувалися вперед повільніше, ніж серед пагорбів. Сива й Ланцелот поводилися неспокійно, в лісі никали вовки та ведмеді, й коні відчували їхній різкий дух. Іґраїна з лицарем тримали напоготові мечі, та, крім кількох розбійників, що втекли відразу, щойно помітили блискучі обладунки, дорогою цим двом вершникам траплялися лише зайці та козулі.

День видався спекотний, однак серед дерев було прохолодно, і вже одразу пополудні Іґраїна зовсім неподалік, на узвишші, побачила герцогів замок. Під височенними, відразливими на вигляд мурами тулилися хатки під солом’яними стріхами, а на полі перед замком на палючому сонці гнули спину селяни з дітьми.

Іґраїна притримала Ланцелота й показала в той бік.

— Ви тільки погляньте, навіть діти від рання до смеркання мусять працювати. А сам герцог цілісінький день гасає в лісах на полюванні. Отаким лицарем я бути не хочу.

Смутний лицар усміхнувся. Тепер він робив це дедалі частіше.

— О, щодо цього я не тривожуся, шляхетна Іґраїно, — відказав він.

— Принаймні ви не такий, — промурмотіла дівчинка й, стиснувши підборами коня, рушила вздовж берега далі.

Невдовзі річка, збиваючи піну, ринула крізь вузьку ущелину з густо зарослими схилами. Понад водою вела лише вузенька кам’яниста стежка, на яку й спрямувала коня Іґраїна.

— Чому ви вже не живете у своєму замку? — спитала вона через плече. — У тій вашій вежі, мабуть, гуляють вітри й страшенно холодно. Та й павуків, звісно, кишма кишить.

Лицар довго, дуже довго мовчав. Нарешті озвався:

— Колись я був охоронцем в одному замку. Там жило троє сестер, і мене поставили їх захищати.

— Як?! Хіба вони не могли захистити себе самі? — здивувалася дівчинка.

— Вони були не такі, як ви, — відказав лицар.

— І що ж із ними сталося?

Смутний лицар хвилю мовчав. Потім сказав:

— Їх викрав Рован Бездушний, отой Шпичастий лицар, а я не зміг стати йому на заваді.

— Он воно що! — Іґраїна похитала головою. — А мене, скажу я вам, той негідник так просто не викрав би. Що…

Доказати вона не встигла. Ліворуч на схилі хруснула гілка. А коли згори, пронизливо скрикуючи й гучно лаючись, щось покотилося, Ланцелот злякано сахнувся назад. Разом зі зливою обірваного листя та обламаного гілля те щось гепнуло просто перед носом у Ланцелота, покотилося далі й важко шубовснуло в річку.