Розділ «Одноокий герцог»

— Що то таке? — спитала Іґраїна, перехиляючись через Ланцелотову голову.

З води випірнула, пирхаючи, якась голова, потім ще одна й ще, вочевидь менша від перших двох. Нарешті показався, фиркаючи й сопучи, зелений, як мох, триголовий дракон і підозріливо втупився в Іґраїну й Смутного лицаря.

— О, знову двоє! — буркнула одна з голів. — І що воно за день такий?!

— Чого повитріщалися? — невдоволено пробурмотіла друга голова. — Від нудьги, мабуть, теж улаштували полювання на драконів? Чи вам потрібна голова дракона, аби почепити її над брамою в своєму замку? Ви лишень погляньте на мою третю голову! Три тижні тому її відтяв мені отой Одноокий герцог, і вона й досі ще не більша за одну з дурних ваших людських голів. А мені її таки шкода. І сьогодні той мерзотник знову погнався за мною! Вашим бляшаним головам що — нічого більше робити? Як…

— Ми на драконів не полюємо, — урвала ту голову Іґраїна. — Слово честі лицаря!

— О, вашому лицарському слову тепер я не дуже вірю! — пробурмотів дракон. — Але немає в мене й бажання засиджуватись у цій крижаній воді.

Лаючись, дракон випростався й виліз на берег. Його лускате тіло було таке велике, що він загородив собою всю стежку між схилом і річкою. Ланцелот, форкаючи, позадкував, а ось сива кобила до зустрічей з драконами, схоже, вже звикла.

— Хтось їде! — сказав Смутний лицар і обернуся в сідлі.

Іґраїна почула тупіт коня, який чвалом скакав у їхній бік, побрязкування обладунку й собачий гавкіт.

Дракон злякано ввібгав у плечі всі три голови й прошепотів:

— Це він! Мені просто вже не сила від нього втікати. Сьогодні він мене таки наздожене. Напевне наздожене!

— Не наздожене! — озвалась Іґраїна, розвернула Ланцелота й заступила ним мокрого як хлющ дракона.

Смутний лицар під’їхав ближче до дівчинки. Потому дістав з піхов меча й поклав собі на коліна. Іґраїна зробила те саме.

— Ого! — вражено промовив дракон. — І що далі?

— Ми тебе захистимо, Вогненний черв'яче, — відповів Смутний лицар, вільною рукою дістаючи із сагайдака свого списа. — Чи, може, ти коли-небудь учинив супроти Одноокого герцога якусь несправедливість?

— Ні, звісно, ні! — вигукнув дракон. — Я ніколи нікому не зробив нічого поганого. І ніколи нікому не відтинав ні за що ні про що голови. Живлюсь я лише місячним сяйвом і не хочу нічого, крім як лежати у своїй печері й мати спокій.

— Що ж, тобі треба не так уже й багато, — промовив Смутний лицар.

— Ось він! — вигукнула Іґраїна.

Четверо собак із гавкотом, повисолоплювавши язики, гналися стежкою вниз. За ними на здоровенному, вкритому панциром коні мчав лицар. Забороло в нього було підняте, й Іґраїна помітила, що одне око в чоловіка затулене оздобленою перлами пов’язкою. На його щиті була намальована драконяча голова. Коли собаки побачили чужих лицарів, вони сторопіло поставали, загарчали й прищулили вуха. Герцог теж уражено натяг повідця й спинився.

— Гей, ану, з дороги! — гаркнув він. — Це мій дракон. Я ганяюся за ним уже кілька тижнів. До того ж ви стоїте на моїх землях. Отож геть з дороги! Та швидше мені!