Розділ «Лицарські закони»

Сива кобила Смутного лицаря була не така прудка, як Ланцелот, і все ж вони скакали досить швидко. Вони поспішали, й ніщо їх не стримувало. Ніч видалася тиха, спокійна, небо всіяли зорі.

Смутний лицар виявився супутником мовчазним. Іґраїна намагалася розпитати в нього про турніри, що в них він перемагав, про мисливців, яких проганяв, і про однорогів, яких рятував. Її цікавило, чому в нього нема зброєносця і яка з себе зблизька принцеса. Та лицар у відповідь лише зітхав, буркав то «так», то «ні» чи просто кидав: «Я цього вже не пригадую». Але Іґраїна так довго мріяла про те, щоб нарешті проїхатися поруч зі справжнім лицарем, що все розпитувала й розпитувала. Дівчинка хотіла знати, що означає герб на його щиті, й чим лицар більше любить битися — мечем чи бойовою сокирою, і чи король направду тримає в руках списа так погано, що далі вже нікуди. Почувши це запитання, лицар не втримався й засміявся. А тоді несподівано почав розповідати.

Коли на сході сонця Велетові пагорби лишилися позаду й ці двоє вершників виїхали на багнисту рівнину, яка простилалась аж до Шепітного лісу, Іґраїна вже дещо знала про пригоди свого супутника. Ось тільки про причину його смутку вона так нічого й не почула.

— Шляхетна Іґраїно, чи далеко ще до замку ваших батька й матері? — запитав Смутний лицар, коли вони напували коней біля широкої й повільної Ельфової річки.

В Іґраїни вже бурчало в животі, вона стомилася від цієї безкінечно довгої їзди, і їй хотілось якомога скоріше дістатися додому.

— Ох, та, на щастя, до Бобернеля вже не дуже далеко, — відповіла вона й позіхнула. — Якщо скакатимемо, не спиняючись, то відразу після заходу сонця будемо на місці.

— Одначе треба дати перепочити коням, — зауважив Смутний лицар і зліз на землю. — Досі в дорозі нічого й нікого ворожого нам не траплялося. Але таке, чого доброго, ще може статись, і тоді стомлені коні — нам не поміч.

— Це правда, — зітхнула дівчинка, злізла з Ланцелота й задивилась, як він уходить у прозору воду.

Кілька качок, крякаючи, кинулися врозтіч.

— Мені страшенно нетерпеливиться додому, — промовила Іґраїна. — На душі в мене тривожно, розумієте?

Смутний лицар кивнув головою:

— Я чув, ви маєте для цього причину. Звідки той Ґільґалад узявся?

— Він — наш новий сусід, — відказала Іґраїна й стомлено потяглася. — Його замок стоїть на захід від Бобернеля. Тепер у нас узагалі сусіди такі, що гірше не може бути. На сході хазяйнує Одноокий герцог, який теж не багато кращий від Ґільґалада.

— A-а, це той… Я його знаю, — промовив лицар, дістав з піхов меча й провів пальцем по лезу, перевіряючи, чи воно гостре. — Я двічі перемагав його на турнірах. До речі, я бачу, ви теж із мечем. Чи не бажаєте трохи повправлятися? Щоб розім’яти закляклі руки й ноги.

— Залюбки! — вигукнула дівчинка й дістала з піхов меча.

Серце в неї забилося швидше — ще б пак, адже трапилася нагода схрестити мечі зі справжнім лицарем! Досі вона билися лише зі шкіряним бовдуром, вряди-годи зі слугами з Дюстерфельза або з Бертрамом. Але той тримався на ногах не вельми зграбно. Іґраїна мала з собою прадідового дитячого меча. На його руків’ї були вигравіювані слова про те, що цього меча прадідові подарували на його десятий день народження. Меч був коротенький і не дуже важкий, одне слово, ніби зроблений саме для невеличкої Іґраїниної руки.

— А щодо зброї, — мовив лицар, — то я, якщо ваша ласка, виберу довгого запоясника. Бо мій великий меч проти вашого досить громіздкий і незручний.

— Згода, — відповіла Іґраїна й стала в позицію. — Мені надіти шолома?

Лицар усміхнувся й відповів: