Розділ «Лицарські закони»

— Авжеж, воно в нього біле, як сніг, — повторила Іґраїна. — Усе це справляє просто-таки моторошне враження. — Вона підійшла до річки, присіла навпочіпки й набрала повні пригорщі студеної води. — Це той лицар, що служить у Ґільґалада, — провадила вона, ополіскуючи собі спітніле обличчя. — Він у того за управителя. Глянеш на нього — і по спині вже мурашки бігають. Ну, не в мене, звісно. Тобто… — Іґраїна зніяковіло прокашлялась. — Я боюся лише павуків. Трішечки-трішечки. А ви чого-небудь боїтеся?

Смутний лицар не відповів. Він витяг із землі запоясника, обтер і вклав знов у піхви. І зітхнув. Зітхнув так глибоко, що Іґраїна стривожено озирнулася на нього й спитала:

— Що з вами?

— Я боюся кількох речей, — відповів Смутний лицар, не дивлячись на дівчинку. — Та ніщо в цілому світі не наводить на мене страх так, як отой лицар, про якого ви щойно згадали. Звати його Рован Бездушний. То він позбавив мене честі. Відтоді я викликав його на двобій тричі. І щоразу він перемагав мене першим-таки ударом списа. Шляхетна Іґраїно, я проведу вас до замку ваших батька-матері, але проти Шпичастого лицаря я вам не поміч. Проти нього ніхто вам не поміч.

— О, це ми ще побачимо! — відказала Іґраїна, підвелася і обтрусила пісок з обладунку. — І як же він позбавив вас честі? Тим, що здобув над вами перемогу?

Смутний лицар знову зітхнув.

— Ні, коли лицар зазнає поразки в чесних змаганнях, то честі він не втрачає. Рован Бездушний учинив гірше, багато гірше. Це через нього я й став Смутним лицарем з Гори сліз.

— Ох, не журіться! — Іґраїна взяла його руку. — Не так воно вже, певно, й погано. Та якщо не хочете розповідати мені про це, то не треба. Знаєте що, приїдете зі мною до Бобернеля, і тоді самі побачите, як мої батько й мати обернуть Ґільґалада і Шпичастого на якого-небудь пуголовка, або на стоніжку, або на ще щось таке ж слизьке й повзуче. Спершу вам треба лишень знову твердо стати на ноги. Але поки що мої батько й мати, щоб ви знали, — свині, щоправда, досить симпатичні.

Смутний лицар звів очі на Іґраїну, і його вуст торкнулася ледь помітна усмішка.

— А в лицарському мистецтві чарування заборонено, чи не так? — поцікавилась Іґраїна.

— О, так, це було б усупереч лицарській честі, — відповів Смутний лицар.

— Он як! — мовила дівчинка, підійшла до Ланцелота й поправила на ньому сідло. — Тим краще: все одно я погано запам’ятовую ті замовляння. Уставайте, пора їхати далі. А ви розповісте мені, що ще суперечить лицарській честі, гаразд?

— Як забажаєте, Іґраїно Безстрашна, — відказав Смутний лицар і сів на коня. — А знаєте, мені здається, колись ви станете чудовою лицаркою.