Розділ 12 Помилка

Помилка

— Неймовірно! Ти схибила! Не може бути!

Я дивилася вдалечінь, не вірячи своїм очах, і відчувала, як підкошуються від жаху ноги.

Вчора вранці я з’їла на сніданок останнє розчавлене печиво. Учора опівдні я знайшла подвійну вершину і знову повернула на схід. Мелані, як і обіцяла, показала мені останній орієнтир, і я мало не стрибала від радості. Учора ввечері я випила останню краплину води. То був день четвертий.

Сьогодні зранку не лишилося нічого, окрім туманного усвідомлення пекучого сонця над головою і відчайдушної надії в серці. Час невпинно збігав, і я з наростаючою панікою вдивлялася в обрій у пошуках останнього орієнтира — довгого пасма столових гір, з обох боків позначеного тупими вершинами, що стояли там як вартові,— проте не бачила, де б він міг уміститися. Для такого пасма потрібен простір, але гірські масиви на захід і північ були густо вкриті гострими зубчастими піками, і я не уявляла, де поміж них міг заховатися відрізок плоскогір’я.

Ранок іще тільки займався, сходило сонце, сліплячи мені очі,— а я вже зупинилася, аби перепочити. Власна слабкість мене лякала. Болів кожен м’яз тіла, і це не від довгої ходьби. Я вже знала біль від фізичного перенапруження, біль від спання на землі, але цей біль був не схожий на жоден інший. Моє тіло зневоднювалося, і болем м’язи протестували проти такої тортури. Я знала, що довго так не витримаю.

Я розвернулася спиною на схід, аби на мить сховати обличчя від сонця.

Ось тоді я його й побачила. Довге рівне пасмо столових гір із виразними вершинами по боках. Так, то був він, наш останній орієнтир. Він лежав так далеко на захід, що видався мені міражем, який темною хмарою клубочився над пустелею. Кожен крок був у хибному напрямку. Останній орієнтир був так далеко, що ми стільки не пройшли за всю нашу подорож.

— Не може бути! — знову прошепотіла я.

Мелані закам’яніла у мене в голові, безсловесна і бездумна, відмовляючись сприймати нове відкриття. Обводячи очима безсумнівно знайомі обриси, я чекала на її реакцію, аж поки несподіваний тягар її горя не підкосив мене. Я впала навколішки, і мовчазний плач поразки Мелані залунав у мене в голові, ще поглиблюючи мій біль. Я уривчасто дихала, беззвучно, безслізно ридаючи. А тим часом за спиною в мене сонце здіймалося дедалі вище, занурюючи розжарені промені в моє темне волосся.

Аж коли моя тінь скоротилася до маленької плямки, до мене повернулося самовладання. Поволі, обережно я звелася на ноги. У шкіру на колінах уп’ялися гострі камінці. Та я навіть не стала їх обтрушувати. Я не зводила погляду з широкого плоскогір’я на заході, що увесь цей довгий спекотний ранок глузувало з мене.

А потім, не до кінця усвідомлюючи власні дії, я рушила вперед. Я тямила хіба одне: це рухаюсь я, а не хтось інший. Мелані згорнулася в моєму мозку в маленьку капсулу болю. Від неї не було жодної допомоги.

Трісь, трісь — хрустіли мої кроки по спеченій землі.

— Старий схиблений дурень! — пробурмотіла я сама до себе. У грудях дивно загриміло, і з горла вихопився хрипкий кашель. Потім кахикання посипалося справжнім тріскучим водоспадом, і вже коли в очах стало поколювати від сліз, які так і не приходили, я зрозуміла, що сміюся.

— Тут ніколи… ніколи… нічого не було! — вичавила я між приступами істеричного реготу. Ноги заплітатися, і я хиталася на ходу, наче п’яна.

«Ні,— сказала, випроставшись, Мелані — вона досі чіплялася за віру. — Це я зрозуміла неправильно. Це моя провина».

У відповідь я лише розсміялася. Звук віднесло поривом вітру.

«Чекай-но, чекай, — подумала вона, намагаючись відвернути мою увагу від злого жарту, який зіграла з нами доля. — Ти ж не думаєш… Не думаєш, що, можливо, і з ними сталося те саме?»

Її несподіване припущення обірвало мій нервовий сміх. Гаряче повітря застрягло у горлі, груди билися у приступі хворобливої істерики. Але нарешті дихання вирівнялося, і від мого сміху крізь сльози не лишилося й сліду. Інстинктивно очі стали прочісувати порожнечу пустелі у пошуках ознак того, що не я перша змарнувала життя у такий спосіб. Проте рівнина була неосяжною, і мій зір просто не зміг би угледіти… останки.