«Хіба душі не вірять у життя по смерті?»
«У нас так багато життів! Очікувати чогось іще було б занадто. Ми переживаємо маленьку смерть щоразу, коли змінюємо носія. Потім живемо знову. Але зараз моя смерть означатиме кінець».
Запало мовчання, а ноги ступали дедалі повільніше.
«А ти? — нарешті запитала я. — Ти й досі у щось віриш — навіть після всього?» — в моїх думках зринули спогади про кінець людського світу.
«Існують речі, які не помирають».
У наших думках чітко виринули два обличчя. Любов, яку ми відчували до Джареда і Джеймі, здавалася невмирущою. У той момент я справді засумнівалась, чи здатна смерть розвіяти щось настільки живе і настільки сильне. Можливо, ця любов і далі житиме з Мел у якомусь казковому місці за перлистою брамою. З нею, проте не зі мною.
Чи відчую я полегшення, звільнившись від тіла? Навряд чи. Здавалося, що тепер воно стало частиною мене.
Нас вистачило хіба на пару годин. Навіть Мелані зі своєю надзвичайною силою волі не змогла випросити у свого згасаючого тіла більше. Очі ледве бачили. Легені вже не вбирали кисню з повітря, яке ми втягували і відхаркували. Нестерпний біль зривав з вуст хрипкі стогони.
«Тобі ще ніколи не було так погано», — зробила я немічну спробу її піддражнити, плентаючись до висохлого дерева, що на кілька дюймів здіймалося над приземистим чагарником. Від нього падала вузенька смужка тіні, до якої ми хотіли дістатися перш, ніж упасти.
«Правда, — погодилася вона. — Так погано — ніколи».
Ми добрели до своєї мети. Щойно мертве дерево накинуло на нас павутинку своєї тіні, ноги підкосилися. Ми впали долілиць на землю, навіть не воліючи перевертатися горізнач. Тільки голову набік повернули, щоб отримати доступ до палючого повітря. Ми втупилися в землю в дюймах від власного носа і слухали своє конвульсивне дихання.
Минув час — багато чи мало, ми не знали, — й очі заплющилися. Зсередини повіки були ясними й червоними. Ми більше не відчували тонкої павутинки затінку — мабуть, на той час вона вже перемістилася.
«Ще довго?» — запитала я.
«Не знаю. Я ж ніколи не помирала».
«Година? Більше?»
«Мені відомо стільки ж, як і тобі».
«Де койот, коли він справді потрібен?»
«Можливо, нам пощастить… уже не відчути його пазурів чи…» — її думка повільно обірвалася.
То була наша остання розмова. Було важко зосередитися на словах. Біль перевершив наші сподівання. Усі м’язи тіла ошаленіли, стискаючись у спазмах і судомах і опираючись смерті.
Ми не боролися. Ми віддалися долі й чекали: думки стікали по краплині, а спогади змішалися в суцільну однорідну масу. Поки ще свідомість не затьмарилася, ми подумки бурмотіли собі колискову. Ту саму колискову, яку ми співали Джеймі, коли земля була надто твердою, чи повітря занадто холодним, чи страх занадто великим, аби заснути. Ми відчували, як голова Джеймі притискається до виїмки трохи нижче плеча, а рука пригортає його за спину. А потім здалося, що це наша голова притискається до чийогось ширшого плеча і чиясь інша пісня заколисує нас.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Господиня» автора Стефені Маєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 12 Помилка“ на сторінці 3. Приємного читання.