Повіки стали чорними, але то була не смерть. Опустилася ніч, і нам стало сумно. Без пекельної спеки дня ми, мабуть, помиратимемо довше.
Якусь нескінченну мить було темно і тихо. Потім почувся звук.
Він ледве проник у свідомість. Може, примарилося? Може, то був койот, якого ми так чекали? Хтозна. Ми загубили хід думок і забули про звук.
Потім нас щось струснуло, смикнуло за занімілі руки. Не було сили благати собі швидкого кінця, проте ми все-таки на нього сподівалися. Зараз у тіло упнуться гострі ікла… Натомість нас почали штовхати, і ми відчули, як перевернулися горілиць.
На обличчя щось полилось — вологе, холодне і нереальне. Воно стікало на очі, змиваючи з них пісок. Повіки затріпотіли, зморгуючи краплі.
Та нам було байдуже до піску в очах. Підборіддя потягнулося догори у відчайдушному пошукові, рот слабко розтулявся і стулявся, наче у пташеняти, яке щойно вилупилося з яйця.
Вчулося зітхання.
А потім у рот полилася вода — ми жадібно її ковтали, захлинаючись. Коли ж закашлялися, вода зникла, і руки потягнулися по неї. Важкий ляпас по спині — і кашель минає. Ми знову здатні дихати. А руки хапають повітря, шукаючи воду.
Цього разу ми точно почули зітхання.
Щось притиснулося до потрісканих вуст, і вода полилася знову. Ми припали до неї, але цього разу обережно. Не те щоб ми боялись захлинутися, просто не хотіли, аби воду забрали знову.
Ми пили, поки шлунок не роздувся і не заболів. Вода закінчилася, і ми захрипіли на знак протесту. І знову кружальце притиснулося до вуст — ми жадібно ковтали, аж поки не висмоктали геть усе.
Ще один ковток — і живіт просто лусне, проте ми моргали, намагаючись сфокусувати зір і відшукати нову порцію води. Було дуже темно — на небі жодної зірки. Потім ми знову моргнули — і втямили, що темрява не в небі, а набагато ближче. Над нами нависла постать, темніша за ніч.
Шарудіння тканини і шелест піску під ногами. Постать розпрямилася, і ми почули різкий звук застібки-блискавки — оглушливий у цілковитій тиші ночі.
Наче лезо, різонуло очі світло. Ми застогнали від болю, затуляючи їх руками. Навіть крізь заплющені повіки світло було надто яскравим. Потім світло зникло, і ми відчули на шкірі чийсь подих — зітхання.
Ми обережно розплющили засліплені очі. Хай хто б то був, він сидів дуже тихо і нічого не говорив. Ми начебто відчували напругу моменту, але вона існувала десь далеко-далеко, за межами нас. Було важко думати про щось інше, окрім води в животі, і де дістати ще. Ми зробили спробу зосередитися і побачити, хто нас урятував.
Прокліпавшись, ми розрізнили щось густе й біле на темному обличчі — мільйони білих ниточок на тлі ночі. Коли ми здогадалися, що це борода (як у Санта-Клауса, втулив мозок), пам’ять відновила і решту обрисів. Все стало на свої місця: широкий ніс з поздовжньою зморшкою на кінчику, густі сиві брови, глибоко посаджені очі, зморшкувата шкіра. І хоча всі ці риси майже повністю сховала ніч, ми точно знали, який вигляд вони матимуть за денного світла.
— Дядьку Джебе, — здивовано прохрипіли ми, — ви знайшли нас!
Коли ми промовили його ім’я, дядько Джеб, що навпочіпки сидів поруч, випростався.
— Так, так, — сказав він, і його різкий голос викликав у пам’яті сотні спогадів. — Що, попалася?
Розділ 13 Присуд
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Господиня» автора Стефені Маєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 12 Помилка“ на сторінці 4. Приємного читання.